— Я Бахмач знаю, як своїх п'ять пальців.

— Так тоді гаразд… Ось і вістун. Що нового?

— У лісі стрілянина.

— Певно чув?

— Як вашу милість чую.

— Відповіш, коли неправду сказав.

— Знаю.

І Чуйкевич з другою половиною запасної сотні на допомогу першій половині спішить.

Щоби скорше поспіти, людей на декілька саней посадив.

Під'їдуть, поки добра дорога, а там побачать, що дальше робити.

— Гони!

Чуйкевича запал бойовий обгортає. Хотів би скорше стрінутися з ворогами й побачити, хто вони таке. Кримці чи свої харцизи? Хто б не були, кари їм не минути.

На гетьманову домівку наступали. Добре, що близько не підійшли. Може, тепер на сутичці десь у лісі скінчиться, Мотрі не потривожать.

— Мотре, тривай! Або врятую тебе, або з тобою згину! — пригадав собі свої власні слова з нинішного тривожного сну.

Не сон це був, а прочуття, котре, як видно, завело його.

Чуйкевич на перших санях навколішках стоїть, мушкет напоготові.

Сонце з полудня звернуло, але ще ясно. Кождий корч видно на віддаль татарської стріли. І сліди на свіжім снігу пізнати. Ось туди Петранівський зі своїми пройшов, а там вістові а по полю походили, кождий крок прослідити можна.

— Стій!

Сани спинилися, козаки зіскочили з них, набиті мушкети в руках, за Чуйкевичем біжать, ліс від полудня окружають, бо по вистрілах знати, що Петранівський з півночі наступає. Важна річ ворога з лісу не пустити, замкнути й виловити його, як рибу в тенети.

Так воно і сталося.

Ще заки стемнілося, ліс був у Чуйкевичевих руках. Ранених козаків відвезли на санях до Бахмача в двір. Не було їх багато, бо ворога заскочили знічев'я. Він щолищ, мабуть, готовився до наступу вночі, може, щолиш завтра. Тепер, пообідавши добре, хто просипляв похмілля, а хто в карти і в кості грав, не прочуваючи ніякої небезпеки. Лісом не було дороги. Ніхто туди не проходив, не було чого боятися. До того на узліссю такого снігу надуло, що й не проберешся легко. Харцизи навіть варт далеких не порозставляли, а близькі, як побачили козаків, то вже було запізно.

Петранівський, здавна привиклий до таких сутичок з нерегулярними бандами, списався, як немож краще. Чуйкевичеві довелось тільки кінчити, що він почав. Виловлювали останніх харцизів, перебігаючи ліс здовж і впоперек.

Декого доводилося, як борсука, витягати з нори і брати на аркан, дехто втікав, за ним посилали кулі. Але було кількох, що, мабуть, ще Петрикові часи пам'ятали, і тії відбивалися хоробро. На білім снігу червонілися калюжі людської крові.

Заходяче сонце золотило чорні верхів'я дерев. Чуйкевич стояв над замерзлим озером серед лісу і думав. Того озера і доглянути важко. Такий тут сніг, як і скрізь. Береги позадувало, на лід насипало снігу. Чи є на ньому той довбаний човник, чи нема, — не видно.

Так ось звідки грозила небезпека Мотрі! Від озера мав звіятися цей крутіж, що міг, коли не пірвати з собою Мотрі, так перестрашити її і спричинити нещастя, котрого Чуйкевич не хотів навіть по імені назвати.

Звідки ж узялася тая хоробра ватага? Хто її сказав, що гетьмана немає дома? Що за сміливість нападати на гетьманський двір, котрий ніколи не стоїть безборонне?

Ці питання не сходили йому з ума.

Прочував чиюсь руку, що затіяла це діло. Це ж прямо наїзд. Наїзди, чи там заїзди, в Речі Посполитій були явищем буденним. Де державна влада не має виконної сили, там приватні люди самі добиваються свого права, права сильнішого. Але щоб гетьмана Мазепу наїздити, — ні, це божевілля! На таке діло звичайні харцизи не підуть. Тут потрібна підмова і підмога, до того може заманити гріш, і то не будь-який!

Чуйкевич додумався до того, чия це рука, але гріха на совість не хотів брати. Побачимо. Досить гільтаїв у полон взяли, на допросі скажуть. Може, й не всі знатимуть, хто їх до злого намовив, але все-таки по нитці можна і до клубка добраться.

Кругом Чуйкевича зібрались його люди. Петранівський виловлював останки бандитів. Понурі, грізні, з ранами, перев'язаними як-будь, стояли, сиділи й лежали кругом огнища, на поляні, в лісі. Було їх душ кільканадцять, бо чимало в сутичці погибло. Дехто, що відбився від гурту, як почув стріли, не вертав до нього. Тим повелося спастись. Утікли. Між ними й провідник, ватажок лицарів з-під чорного стягу. Це доводило старого Петранівського до такої злості, що він аж вус собі кусав. «Маємо сокиру, та не маємо руки, котра нас хотіла рубати, — нарікав на себе й на своїх. — Видно, постарівся я, коли таку дурницю зробив».

Чуйкевич потішав старого.

— Ви і так списалися добре. За годину ворога розбили і то майже без утрат. Я певний, що гетьман нагородить вас.

Чуйкевич був дійсно вдоволений вислідом цього несподіваного походу. Головна річ — можна бути спокійним, що на двір ніхто так скоро не посміє напасти. Цей розгром триматиме здалеку від двора всякий непевний народ.

Зокрема тішився, що охоронив Мотрю від небезпеки. Коли б так прийшлося було напасників відбивати зблизька, вона за тривогу заплатила би своїм здоров'ям, а може, й життям.