Павлусь потилицю рукою почухав:

— Боюся, щоби щось непотрібного не сказав.

— Кажи! Нікого, лиш мене слухати маєш.

— Їх милість, пан канцелярист Чуйкевич, дуже стурбовані ходять.

— Чуйкевич?

— Еге ж!

— Якось на гільтаїв ходили. Побили їх у гаях і кількох привели до двора.

— Карали?

— Де там! До робіт їх усяких настановили, піклуються ними; дивні такі! Тільки хай панночка не гніваються на мене, — їх тут Чуйком звуть, бо дуже чуйні, від тої чуйності геть помарніли, по ночах не сплять, все ходять і ходять та Бахмача пильнують, як свого ока.

— Поздорови пана Чуйкевича від мене.

— Вони і панночку казали здоровити.

— Та-ак?

— Переповідж, казали, що я своєї роботи на других не здаю.

— О-го!

— Такі вони. Говорять, ніби пан гетьман хочуть їх за свого приближеного взяти, як колись Петрик був.

— Але пан Чуйкевич не віддячиться панові гетьманові так, як Петрик.

— Звісно, що ні. Пан Чуйкевич сидьно правдивий чоловік. — Тут Павлусь зірвався з місця і насторошив уха.

— Хтось їде.

— Чи мало хто їде, — відповіла Мотря. Він підійшов до вікна і хотів подивитися, але не міг, бо шибки були замуровані морозом.

— Скочу на рундук.

— Цікавий ти, Павлусю. Побіг.

Мотря розглядала універсали і письма Мазепи. Довідалася багато дечого такого, про що їй і не снилося перше. Не гадала, що це таке трудне і складне діло — гетьманувати. Треба боронити краю і перед зовнішними, і перед внутрішними ворогами. Одних і других багато. І цареві годи, і своїх людей собі не зражуй, — поміж дощ ходи, незамітно скріпляючи й поширюючи свою владу. Одно листування з полковником Новицьким яке цікаве. Раз величає його гетьман своїм товаришем і другом, то знову докоряє йому, що приказу не виконав як слід. А все такими вважливими, деколи навіть хитрими словами. Нелегка річ гетьманська булава.

Нараз Павлусь, як вітер, у світлицю ускочив.

— Гетьман! — і руками об поли вдарив.

— Що ти кажеш?

— Ясновельможний пан гетьман приїхати зводив.

— Як же це? Без сурм, без дзвонів?

— Мабуть, щоб вашої милості не тривожити. Власними очима бачив, як до двора ввійшли. Пан Войнаровський проводили їх під руки. Їх милість усміхалися, балакаючи з ними.

Мотря книжку під подушку сховала.

Чуйкевич переходив попри цвинтар, і його спокусило зайти.

Сам не знав чому. Звичайно бадьорий і повний охоти до життя і до боротьби за нього, не любив приютів смерті.

Але нині так якось сумно було йому на серці, що навіть незчувся, коли опинився поміж могилками. Зарівняв їх сніг, і тільки хрести торчали; деревляні, понищені вітром і сльотою, знімали свої криві рамена, ніби кістяки вилазили з землі, кам'яні подавалися взад, ніби втомилися від довгого стояння і хотіли покластися на землю.

Сніг, як білі хустки, нависав над ними.

На деяких видніли ще надписі, але невиразно; позаглажував їх час своєю всекоющою рукою.

Чуйкевич насилу прочитав декільки імен «рабів божих, котрі здісь упокоїваються».

Імена незнайомі йому, ніби звук пустий.

А колись і вони любили й ненавиділи, радувалися і сумували, попадали в розпуку і сподівалися, руками зір досягали, одним словом, жили.

Невже ж усім нам такий нікчемний кінець і таке безтямне забуття? Зрубаєш дерево, воно з гуком упаде на землю, поторощить корчі, понівечить траву і — лежить безголосо.

Невже ж і нам доведеться так само лежати, може, десь у невідомій землі, може, й без хреста над головою?

Пощо ж тоді всі наші нинішні турботи і зусилля, тривоги і бажання, вся тая безтямна погоня за невідомим щастям?

Смуток зимового підвечір'я всмоктувався в козацьку душу. Мимохіть пригадалася Дорошенкова могила в Ярополчі Волоколамського повіту, біля Москви, могила злощасного Тетері в Адріанополі.

За життя такі далекі собі, такі неподібні, а по смерті оба на чужині лежать і, хоч так недавно померли, сліди могил їх травою заростають.

І пригадався безталанний гетьман Виговський. «Не дали мені оправдатися і на смерть без суду і права шляхетського віддали», — загомоніло десь далеко аж від Галицької землі.

Стрепенувся Чуйкевич, перехрестився тричі і голову склонив. Здавалося, що бачить Ольховець і той будинок, до котрого Маховський заманив побідника з-під Конотопів бачить, як він читає акафіст Пресвятої Богородиці і як паде влучений кулями «жовнірів».

— Тіло моє по християнському порядку землі віддати, котре має лежати у Скиті Великім, у склепі мурованім, в церкві Воздвиження Чесного Хреста. А тепер на похоронення тіла мойого грішного двіста червоних золотих і сто талярів твердих до шафовання дружині моїй даю.