Любов Федорівна, поправляючи складки свого, суто золотом перетиканого жупана, почала:

— А я, отеє, приїхала по Мотрю.

— Як то по Мотрю?

— А так, що хочу забрати її з собою. Доньці, поки вона не віддасться, найкраще в батька й мами.

— Це залежить від батька й мами, — відповів спокійно гетьман.

— А може, й від доньки?

— Діти бувають такі, якими їх виховують батьки.

— Не будемо перечитися, — заявила Любов Федорівна, — хочу, щоб Мотря їхала зі мною.

В очах гетьмана спалахнув вогонь. Але він зараз погасив його. Всміхаючися злегка і обертаючи ісмарагдовий перстень на пальці, відповів:

— Нема такого чоловіка на світі, щоб йому все діялося так, як він схоче. — Любов Федорівна нервово кинула собою на канапі, гетьман і собі поправився на фотелю. — Невигідно вам сидіти? — спитав.

Любов Федорівна злобно глянула на нього.

— Старі меблі не все для нинішніх людей вигідні, — говорив гетьман дальше. — Може, перейдете на іншу канапу? Будь ласка.

— Спасибі. Не треба. Не довго буду гаяти милість вашу. Прошу казати Мотрі, щоб збиралася в дорогу.

— Куди?

— Туди, куди повезе її мати.

— В монастир?

— А хоч би і в монастир.

— Ні, в монастир Мотря не поїде.

— Як же це так?

— А так, що вона туди їхати не хоче, а раз Мотря віддалася під мою протекцію, так я їй кривди вчинити не дозволю.

— А батьківська влада?

— А гетьманська повага?

Чути було, як горів у коминку огонь. Пронизливі очі Мазепи свердлували злобні зіниці Кочубеїхи. Вона болючо відчула цей погляд і спустила повіки.

Мовчанка тривала віки.

Гостя почула перевагу хазяїна хати. Жалувала, що переступила його поріг.

— Як же тоді буде? — спитала, не підносячи повік.

— Як Бог дасть і так, як годиться, щоб кривди ніякої нікому не було.

— Ми вже й без того покривжені сильно.

— Не з моєї вини.

— З чиєї ж тоді?

— Спитайтеся совісті вашої, пані.

— В кожного чоловіка своя совість власна, в декого її зовсім нема.

— Ці слова, будь ласка, заберіть назад, я їх не приймаю.

Кочубеїха закусила зуби. Їй хотілося підняти бучу, кликати старшин, обвинувачувати старого женолюба, називати його насильником і деспотом лукавим, але гетьман своїми очима обезсилював її і приковував до місця. Не знала, що їй робити. Чула, що потерпіла погром. Але тільки нині. Любов Федорівна оружжя не складає і з місця бою соромно не втече.

— Значиться, на Україні, — почала, — вже родителі над своїми дітьми ніякого права не мають,

— І на Україні родителям над дітьми знущатися не вільно.

— Але поривати їх вільно?

Гетьман встав.

— Любов Федорівна. Ви ставите мене в дуже скрутну ситуацію. Як господар хати хочу бути чемним для своєї гості, для матері Мотрі Василівни і для дружини Василя Леонтійовича, а ви приневолюєте мене говорити до вас, як до людини ворожої мені, заганяєте мене в такий кут, у якому я не люблю і не хочу стояти. Дозвольте собі сказати, що на Україні я гетьман, а в свому дворі хазяїн. Всякі напади на нього я готовий відперти рішучо. Ніхто не приневолить мене робити інакше, ніж це мені мій розум і моя совість велить.

Любов Федорівна знов кинула собою на канапі, а гетьман знову спитав її:

— Вам, мабуть, невигідно сидіти, перейдем, може?

Вона змовчала. То поправляла складки свойого вбрання, то очима водила по світлиці. Зрозуміла, що не вдіє нічого. Це не Василь Леонтійович. Мазепа — грець!

— Що ж мені тоді Василеві Леонтійовичу переказати?

— Що хочете, а від мене поздоровіть його і побажайте, щоб він був справжнім головою своєї родини.

— Ще одна така зневага, і в обморок попаду.

— Як ваша ласка. В моїй хаті гостям лишаю волю.

— А чого ж тоді не пускаєте Мотрі?

— Хто вам це сказав? Прошу, підіть, спитайте її, якщо, не зважаючи на своє хибке здоров'я і на заборону лікарську, вона згодиться їхати з вами, я перечити не буду. Її бажання дорожче для мене від мого хотіння. Провести вас у Мотрині кімнати?

— Спасибі. Я їду.

— Як ваша воля. Не спиняю нікого.

Гетьман провів Любов Федорівну до передньої, заждав, поки вона не вдягнула шубу, і розпрощався, начебто між ними нічого злого і зроду не бувало.