Войнаровський не розумів цього вислову, але не перебивав свому дядькові. Слухав уважно і не без почуття гордості, що гетьман робить його повірником своїх гадок.

— Не розумію, — зважився перервати сповідь гетьмана, — чому ваша милість таку велику вагу прикладають до Кочубея і до його дружини?

— Бо Кочубей, як колишній генеральний писар, як мій давній товариш, а тепер генеральний суддя, знає дещо, чого знати не повинен. Краще було б, коли б не знав. Зрозумів?

— Догадуюся, але ваша милість можуть усунути Кочубея. Чимало в нас людей спосібніших від нього і певніших.

— А Мотря? Подумай, — Мотря! Все ж це її батько, не хочу робити прикрості Мотрі.

— Про це я не гадав.

— А я на всі боки роздумав. Тут, як у годиннику, колісця за себе заходять. Пусти одно, всі обертаються. Так і труднощі мої і турботи. Одна другу тручає.

Гетьман присунув фотель до коминка і вдивлявся в полумінь, ніби в неї шукав розв'язки своїх питань. Сухі колоди дотлівали тихо. Полумінь не бухала, а боролася з димом. Іноді тільки відкололася якась щіпка, спалахнула і спалювалася скоро. Огонь сам себе їсть…

— Коли б я був не гетьманом, — почав по хвилі Мазепа, — а полковником яким або так собі багатою людиною, що після життєвих трудів спокійно доживає віку, діло було би куди легше. Тямлю не один подібний випадок… Посмарували й поїхали… Мені воно не йде. Мені, бачиш, треба оглядатися і на своїх людей, і на Москву. Щоб свої не казали, що я зневажаю закони святої віри і підкотую повагу інституції родини, чужі, щоб не мали козиря в руках. Міг би я піти на перебій, щоб поставити на свому, але не хочу, щоб не попсувати діло. І так я між Сцилею і Харибдою. Ніс Rodus, hie salta! [61]

Войнаровському жаль зробилося свого старого дядька. Він щолиш тепер зрозумів його справді клопотливе становище, його боротьбу між. серцем і обов'язками. Гетьман, видно, дійсно полюбив Мотрю і зрікатися її не хоче. Як тую гарну й мудру дівчину віддавати знов на поталу злющої мами. А не віддати — це значить почати війну з Кочубеями і їх одномишленниками, війну домашню, найнебезпечнішу з усіх, бо домашня війна почнеться серед невеликого кругу, а опісля може перетворитися в bellum omnium contra omnes [62] .

— Приходить мені на гадку, — почав знову гетьман, — скликати на Новий рік старшинську раду і покласти на стіл булаву: беріть у кого є відвага! Але що тоді совість скаже? Я, Андрію, затіяв дуже небезпечне діло, і ніхто другий його за мене не скінчить. Аж дрижу, що коли б так Господь нагло покликав мене на судище своє, то задуми мої пропали б навіки. Не можу, ніяк не можу я зрікатися булави, не покінчивши задуманого діла. Стільки літ праці, стільки повсякчасного турбування і все задармо, — ні, того я зробити не смію!.. Дійсно, чи не переїхали оці білі коні, котрі Лідії причувалися…

Войнаровський пригадав собі цей момент, побачив перед собою збентежену тітку Лідію, як вона рукою тримається за серце, і — мурашки побігли йому по спині.

Мимохіть насторив уші. Почувся далекий, глухий тупіт.

Білі коні біжать по білих снігах і сіркою дишуть. Безголосне сунуться за ними великі чорні сани. Буда на них піднята. Не видно, чи сидить там хто, чи щолиш сяде.

Але хто? Сани великі, і місця в них багато.

— Їдуть? — спитав гетьман, запримітивши збентеження свого небожа.

— Ні, милосте ваша. Це я так мимохіть піддався силі пригадки. Не годен позбутися пересудів родинних. Вони ніби в крові нашій живуть.

— Пересуди родинні. Невідоме. Містика. Білі коні. Так воно, так. Га, що ж? Нехай їдуть, але я з ними не поїду. Живим мене ті чорні сани не повезуть. Поборюся. Є тільки одна сила, якій я скоритися мушу…

Войнаровський підняв мрійливі очі, питаючися: «Яка?»

— Державна конечність, — відповів гетьман, встаючи і простуючи свої втомлені кості.

Пізно збудилася Мотря, бо й пізно на святий вечір заснула.

Святочна вечеря, колядки, пожар звізди, вертеп — усе те зливалося у сні в якийсь дивовижний образ.

Ходила з гетьманом по облаках, шукаючи своєї зорі. Довга й томляча мандрівка. Аж і знайшла. «Оце твоя зоря», — сказав гетьман до неї.

Втішилася, простягнула руку, і в цей мент зоря в безвість покотилася… Темно… І знову мандрують небесними шляхами, шукаючи гетьманової зорі.