Лука. А бий мене сила божа! Ну, та й подобається ж мені цей лікар! Я так собі думаю, що йому пощастить, бо він, нівроку йому, добрий штукар!

Сцена зображає кімнату в господі Жеронта.

Валер. Так, пане, я гадаю, що ви будете вдоволені; ми привели до вас найславетнішого лікаря в світі.

Лука. Ох! Побий мене грім! Такому письменному й книжки в руки, а всі інші не годні йому навіть черевика розв’язати.

Валер. Це людина, що має чудодійну силу зціляти найтяжчі недуги.

Лука. Що вигоїв навіть померлих.

Валер. Він дещо химерний, я вже вам про те казав, а часом він на мить втрачає свій розум, і тоді вже здається не тим, що він є.

Лука. Атож, він любить пожартувати, а іншим разом можна подумати, що в нього, пробачте на слові, в голові немає якоїсь клепки.

Валер. А проте він такий уже мудрий! І говорить частенько вельми по-вченому.

Лука. Коли такий вітер на нього війне, він, можна сказати, так і чеше, так і чеше, наче з книжки читає.

Валер. Слава про нього вже докотилася й. сюди, і всі недужі кинулися до нього.

Жеронт. А мені ж так кортить його побачити! Приведіть його мерщій сюди.

Валер. Я йду по нього.

Жакліна. Їй-право, пане, і цей буде не кращий за інших. Як на мене, то вийде оте ж самісіньке, а найкращі ліки, що їх можна приписати вашій дочці, це, по-моєму, вродливий та добрий чоловік, що припав би їй до душі.

Жеронт. Чи ти ба! Мамко, душко моя, ви втручаєтеся не в своє діло.

Лука. Мовчіть, господинечко Жакліно, не тицяйте носа до чужого проса.

Жакліна. А я вам кажу і повторюю, що всі оті лікарі тільки на те й здатні, щоб товкти воду в ступі. Вашій дочці не ревінь і не олександрійський лист потрібні, а чоловік це такий пластир, що лікує всі дівочі хвороби.

Жеронт. Та хто ж її тепер таку візьме? А коли я хотів віддати її заміж, хіба ж вона не затялася?

Жакліна. Авжеж! Ви ж хотіли нав’язати їй осоружного чоловіка. А чого ж не віддали її за пана Леандра, що так запав їй у серце? Тоді б вона відразу вам скорилася. Та я ладна побитись об заклад, що він узяв би її й такою, яка вона є, аби ви тільки схотіли її йому віддати.

Жеронт. Цей, Леандр — не те, що їй треба; він не такий багатий, як отой другий!

Жакліна. Він має заможного дядька і дістане спадщину по ньому.

Жеронт. Всі оті майбутні достатки — це байки. Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі; розраховувати на достатки, що їх хтось для вас зберігає, — річ дуже ризикована, недовго й облизня впіймати. Смерть не завжди прислухається до бажань та прохань панів спадкоємців; можна й зуби покласти на полицю, доки, на хороше життя сподіваючись, дочекаєшся нарешті чиєїсь смерті.

Жакліна. А я собі знаю те, що знаю: кажуть, в заміжжі, як і в усьому іншому, щастя набагато переважає багатство. А проте в батьків та в матерів є клятий звичай питати завжди: «Що він має?» та «Що вона має?» Отож кум П’єр і віддав свою дочку Сімонетту за гладкого Тома, бо той мав більший виноградник, ніж молодий Робен, в якого вона закохалася, і сердешне дівчатко пожовкло від того, як айва, і відтоді зовсім змарніло. Це вам чудовий приклад, пане. Адже то єдина радість на цьому світі! Та я за доброго чоловіка для моєї дочки, що припав би їй до серця, залюбки віддала б прибутки з усієї Боси!

Жеронт. Сто чортів! Пані мамко, ви надто багато базікаєте! Замкніть рота, прошу вас; не слід вам так хвилюватися, щоб часом молоко у вас не зіпсувалося.

Лука(з кожною фразою, яку промовляє, б’є Жеронта по плечі). Замовкни! Прикуси язика, нахабо! Дуже панові твої балачки потрібні, він і сам тямить, що йому робити. Твоє діло — дитину. годувати, а не теревені правити. Наш пан — батько своїй дочці; він — людина добра і розуму має вдосталь, щоб знати, чого їй треба, а чого не треба.

Жеронт. Помалу! Гей ти! Помалу, чуєш!

Лука(знову ляскаючи Жеронта по плечі). Пане, я хочу її приборкати та на добрий розум наставити, щоб вона знала, як повинна вас шанувати.

Жеронт. Добре, добре! Але рукам волі не давай!

Валер. Пане, приготуйтеся. Ось і наш лікар.