Ков’єль. Та розтлумач же мені все як слід!

Ніколь. Ні, пропала охота!

Клеонт. Гаразд! Якщо ви так мало цінуєте мій спокій, якщо не хочете виправдати переді мною вашого поводження, що так жорстоко образило моє палке кохання, — ви бачите мене, невдячна, востаннє: я тікаю звідси і далеко від вас помру з горя та любові…

Ков’єль(до Ніколь). І я подамся звідси з ним разом.

Люсіль(до Клеонта, що хоче вийти). Клеонте! Ніколь (до Ков’єля, що йде за своїм паном). Ков’єлю!

Клеонт(спиняючись). Що?

Ков’єль(теж спиняючись). Чого тобі?

Люсіль. Куди ж ви йдете?

Клеонт. Я вам уже сказав куди.

Ков’єль. Ми йдемо вмирати.

Люсіль. Ви йдете вмирати, Клеонте?

Клеонт. Так, жорстока! Бо ви самі цього бажаєте…

Люсіль. Я? Я хочу вашої смерті?

Клеонт. Так, ви цього хочете.

Люсіль. Хто вам це сказав?

Клеонт(підходить до Люсіль). Як же не хочете, коли ви не хочете розвіяти моїх сумнівів?

Люсіль. Хіба ж я в тому винна? Коли б ви тільки захотіли мене вислухати, справа пояснилася б дуже просто: я сказала б вам, що винна в тій ранішній пригоді, яка завдала вам такої кривди, тільки моя стара тітка. Ми йшли разом з нею, а вона поклала собі в голову, що досить чоловікові лише наблизитися до дівчини, як він уже збезчещує її. Ця стара пані завжди гризе нас за легковажність і уявляє всіх чоловіків чортами, від яких чесні дівчата повинні тікати світ за очі.

Ніколь(до Ков'єля). В цьому-то й весь секрет.

Клеонт. Ви мені правду кажете, Люсіль?

Ков’єль(до Ніколь). А ти не брешеш, Ніколь?

Люсіль(до Клеонта). Це найщиріша правда.

Ніколь(до Ков’єля). Все точнісінько так і було.

Ков’єль(до Клеонта). Чи повірити їм?

Клеонт. Ах, Люсіль, єдиним словом, що злітає з ваших уст, ви можете заспокоїти всю бурю мого серця! Як легко віриш тим, кого кохаєш!

Ков’єль. Ах, ви ж бісенята! Та й ловко ж ви вмієте улестити нашого брата!

Пані Журден. Дуже рада вас бачити, Клеонте; ви нагодилися саме до речі. Зараз прийде мій чоловік, скористайтеся нагодою і попросіть його віддати за вас Люсіль.

Клеонт. Ах, пані, які це солодкі слова! Як вони збігаються з моїми власними бажаннями! Чи міг я чекати на такий приємний наказ, чи міг я сподіватися на таку велику ласку?

Клеонт. Добродіючи вирішив обійтися без посередників і дозволяю собі звернутися до вас із проханням… Є одна річ, про яку я давно вже мрію. Це прохання надто важливе для мене, і тому я звертаюся до вас сам особисто. Отже, скажу вам без манівців: честь бути вашим зятем така для мене велика, що я вважав би себе за найщасливішу людину в світі, коли б міг заслужити такої ласки.

Пан Журден. Перше, ніж дати вам відповідь, добродію, я попрошу вас сказати мені: ви шляхетного роду?

Клеонт. Добродію, більша частина людей відповідав на таке запитання позитивно: слово сказати легко. Видавати себе за шляхетного тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюся на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Негідно ховати своє справжнє походження, з’являтися товариству на очі під чужим титулом, видавати себе не за те, що ми є насправді. Звичайно, мої предки займали почесні посади, сам я чесно прослужив шість років у війську, і достатки мої такі, що я сподіваюся зайняти не останнє місце в товаристві, проте, незважаючи на все це, я не маю бажання привласнювати собі те звання, яке не належить мені з народження, хоч, може, інші на моєму місці і вважали б, що вони мають право це зробити; отже, скажу вам відверто, я — не шляхетного роду.

Пан Журден. Дозвольте, добродію, потиснути вашу руку, проте дочка моя — не для вас.

Клеонт. Чому?

Пан Журден. Ви не шляхетний — ви не матимете моєї дочки.

Пані Журден. Шляхетний! Що тобі до того шляхетства? Хіба ми самі від ребра Людовіка Святого походимо, чи що?

Пан Журден. Цить, жінко! Я вже бачу, до чого воно йдеться!

Пані Журден. Хіба ж ми з тобою самі не чесні міщани з діда-прадіда?