Тато. Просто у нього відраза до насильства.

М а м а. Ця теза давно застаріла. Хамству слід чинити опір, а не читати проповіді. І тут годиться будь-який спосіб. До речі, з цього приводу існує і цілком офіційна постанова.

Т а т о. Ну гаразд, гаразд. Я згоден. Я з усім згоден. Я, як і завжди, у своїй постійній ролі — у ролі угодовця. Нехай чинить, що хоче, дружить, із ким вважає за потрібне, — я йому більше не скажу ані слова. Ти хочеш виховувати його сама — будь ласка.

М а м а. Ну чому сама? Він тебе любить, поважає. Я лише прошу тебе — будь до нього м'якшим.

Тато. Гаразд, буду до нього м'якшим. Що іще?

М а м а. А ще — не сердься даремно.

Т а т о. Та я й не серджусь. Можливо, ти й права.

М а м а. Ну звичайно! Будь-які батьки були б задоволені таким сином.

Лунає вхідний дзвоник.

Це, напевно, він. (Іде в передпокій.)

З Мамою виходить Бабуся.

Тато (зиркає на годинник. Услід). Аякже! Так він тобі і прийде о дев'ятій годині.

З передпокою чути вигуки радості, розчулення, захвату.

Усе, як завжди, коли стрічаються дві жінки, котрі давно не бачились.

Голос Мами. Заходьте, заходьте! Боже мій! Колю, поглянь, хто до нас завітав!

Тато зітхає, підводиться, усміхається залі і так, із застиглою посмішкою, обертається до дверей. Він іще не здогадується, хто ця несподівана гостя, але, певна річ, усмішка не завадить. На порозі кімнати з'являються Клавдія Миколаївна і Мама.

Тато. Клавдіє Миколаївно! Хто б міг подумати! Яким щасливим вітром?

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, Миколо Олексійовичу.

Одразу видно, що Клавдія Миколаївна — ділова жінка. Погляд твердий і спокійний, трохи владний, набутий багаторічною директорською практикою і діловими зустрічами. Тримається з гідністю, але досить просто. Дивиться у вічі співрозмовнику. Першою і без манірності подає руку.

Мама (гукає на кухню). Мамо, поставте, прошу, чайник. Тато. Який чайник! Який чайник! (Одкриває бар, дістає коньяк.)

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, Миколо Олексійовичу! Прошу! Тільки без цього!

Тато. Ну... (Ставить пляшку назад.) А може, винця?

Клавдія Миколаївна. Ні-ні, прошу вас.

Тато. Якщо ви наполягаєте...

М а м а. Ви з роботи, Клавдіє Миколаївно?

Клавдія М и к о л а ї в н а. Ні.

Тато. Яка ж у директора школи може бути робота о дев'ятій вечора?

Клавдія Миколаївна. А уявіть собі, іноді затримуємось дотемна. (З усмішкою.) Сидимо, сперечаємось, вирішуємо, лаємося. У нас теж своє виробництво. Свої цифри, звіти, доповідні. І з нас питають. Ще й як.

Мама. Уявляю собі!

Тато. Та-ак, тут один у сім'ї і то губишся, а у вас...

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири...

Тато. Ай-я-яй!

Клавдія Миколаївна. Сімсот двадцять чотири, і кожен не схожий на іншого. Кожен — індивідуальність.

Мама. Ото б уже не хотіла я опинитись на вашому місці.

Клавдія Миколаївна. Так, заздрити нема чому. Спокійною нашу роботу не назвеш. Але нічого — трудимося, виховуємо, напучуємо, прищеплюємо... Важко, ой як важко. Часом повертаєшся додому — ноги не слухаються, голова тріщить, серце калатає... А що вдієш? Усі йдуть до тебе. Кожного вислухай, кожному порадь; вічно про когось думаєш, щось вирішуєш, радиш, жалієш, утішаєш... А батьки? І для кожного слово знайти. А вчителі? І у всіх свої проблеми — адже так просто до тебе в кабінет не заходять. А колектив складний... Хороший, хороший — не зрозумійте мене неправильно, але ж справу маєш із людьми...

Тато. Авжеж.

Клавдія Миколаївна. А школа на видноті. З райкому дзвонять, у міськкомі вимагають, із ЦК комсомолу цікавляться. То конференція, то засідання! Часом думаєш: «Господи, навіщо все це мені? Кинути б, знайти що-небудь спокійніше». Так ні. Та й не можу вже без неї. От. (Розглядається.) А це ваша нова квартира?

Мама. Так, майже нова. Вже півтора року.

Клавдія Миколаївна. Ну, півтора року — це не час. (Усміхається.) Ще, здається, зовсім недавно, у першому класі, Серьожа звав мене «тьотя вчителька». А тепер такий хлопець — я йому по плече. Смішний він був. Маленький, білявенький, якийсь безпорадний. Гарна квартира. Коридор великий...

Тато. Так, гріх жалітися.

Заходить Бабуся з чайним сервізом, усяким кондитерським дріб'язком на таці.

Бабуся. Добридень!

Клавдія Миколаївна. Здрастуйте, здрастуйте, але, слово честі, не варто клопотатись. Я на хвилинку забігла. Вдома давно ждуть. Зараз усією сім'єю будемо вечеряти. А я до вас у справі.

Тато. Ви, певно, стосовно пароплава? Так усе вже домовлено, як я вам обіцяв.

Клавдія Миколаївна. Уявіть собі — ні. До випускного вечора ще далеко, та і я знаю, що ви — людина слова. Тож із цього приводу я спокійна.