Тато. Але ж ти щойно казала мені зовсім інше.

Мама. Яка різниця, що я тобі казала. (До Бабусі.) А ви що скажете, мамо?

Бабуся. Що я скажу? Вам видніше.

Мама. Правильно. (До Тата.) Чуєш? Ти хоч матір свою послухай. Хіба вона не хотіла б тобі медалі. А ти...

Т а т о. Та хіба я проти? Нехай одержує, якщо заслужить.

Мама. Заслужить! Можеш бути спокійним. (Бере записник, гортає його.) Так, треба подзвонити Петренкам і взнати телефон математика, він минулого року готував Антошу. Кажуть, чудовий репетитор. А з мови вже ти потурбуйся. Не можу ж я всім піклуватися.

Тато. Гаразд, гаразд.

Мама. Ага, ось (Знімає трубку.)

Стукають вхідні двері. Заходить Сергій.

Сергій. Привіт!

Мама. Сергійку! Де ти був?

С е р г і й. У кіно ходив. А хіба що?

Т а т о. З ким?

Сергій (дещо здивовано). З Олею. А в чому справа?

М а м а. Ні в чому, ні в чому. А ти уроки приготував?

Сергій. А-а. Звичайно.

Тато. Ану, покажи зошити.

Сергій. Які зошити?

Т а т о. З завданнями твоїми. З рівняннями, із вправами, з формулами.

С е р г і й. Та що це з вами? Ба, дай пожувати що-небудь.

Т а т о. Як ти з батьками розмовляєш?! З нами все гарззд, а от із тобою — сумніваюсь. Ти уроки приготував чи ні, я в тебе питаю?

Сергій. Приготував! (Іде до своєї кімнати.)

Зразу ж звідти лунають звуки біту.

Тато (прочиняє двері в синову кімнату. Кричить). Припини негайно!

Музика уривається. Виходить Сергій.

С е р г і й. Та що з вами таке, поясніть доладно. Що трапилося?

Мама (до Тата, заспокійливо). Колю! (До сина.) Нічого, синку. Просто тато вважає, що ти мало сидиш за підручниками. Можливо, він і має рацію. 1 ще — ми вирішили взяти тобі вчителів, ну, репетиторів — з математики і з мови. Адже в тебе письмові іспити.

Сергій (чимдалі дужче дивується). А це навіщо?

Тато. Навіщо — це нам краще знати.

Мама (тим же тоном). Колю! (До сина.) Бо в нас є побоювання щодо цих предметів. А нам же хочеться, щоб ти отримав гарний атестат. Ти справді мало вчишся.

З'являється Бабуся з тацею. На ній тарілки, чашка. Іде в Сергієву кімнату.

Тато (до Бабусі). І перестань, прошу тебе, носити їжу йому в кімнату. Нехай їсть у їдальні чи на кухні. Окрему кімнату дано йому для того, щоб він у ній вчився. (М'яко бере Бабусю за плечі, повертає й направляє назад.)

Сергій. Ні-чого не розумію!

Гасне світло.

Голос О л і. Ой, Серьожко, перестань. Перестань зараз же!

Голос Сергія. Іще чого!

Голос Олі. Кому я сказала!

Вмикається світло. У вітальні Сергієвої квартири сидить у кріслі за столиком О л я. Ззаду схилився над нею Сергій. Цілуються.

На столику розкриті книжки, зошити.

О л я (вивільнюється). Ну, все. Досить!

С ер г і й. Ну Оль...

О л я. Ніяких Оль. Сідай, будемо вчити.

Сергій (знехотя йде до дивана). Ну чого ти така серйозна?

О л я. Я не серйозна, а відповідальна. Сідай, тобі кажуть.

Сергій. Гаразд. Тільки спершу... (Підбігає і цілує її.)

О л я (слабо пручається. Вивільнилась). Ну чому ми такі нерозумні?

Сергій. Хіба цілуватися — нерозумно?

О л я (усміхається). Не знаю. Напевне. І говоримо завжди якісь нісенітниці.

Сергій. Ну гаразд. Давай поговоримо про щось серйозне.

О л я. Давай.

Сергій. Про високомолекулярну хімію. О л я. Ну, починай.

Сергій (пустує). Високомолекулярна хімія — це добре.

О л я. Так, ви маєте рацію.

С е р г і й. Це дуже добре. О л я. Як ви праві!

С е р г і й. Я жити не можу без високомолекулярної хімії.

О л я. Я так і уявляла.

Сергій. Скільки проблем, гіпотез...

О л я. Бачу, ви глибоко обізнані з цим предметом.

Сергій. Ще б пак! Я кращий спеціаліст із високомолекулярної хімії на нашому поверсі.

О л я. Я відчуваю в вас справжню одержимість.

Сергій. Щось фатальне.

О л я. Фатальну глупоту.

С е р г і й. Ну от!

О л я. І от так — щоразу. Варто нам зустрітися, і плещемо казна-які нісенітниці. А коли я тебе не бачу — що б зі мною не трапилось, — я завжди думаю, навіть на уроках, як я тобі буду про те розповідати. Я уявляю собі твою реакцію, як ти слухатимеш, як засмієшся, як нахилиш голову...

Сергій проводить рукою по волоссю.

Як пригладиш волосся — все-все. І потім я думаю про всілякі цікаві і розумні речі: я уявляю, як ми ідемо в театр чи в музей... А ледве побачимося — у голову лізуть якісь дурниці, і ми вимовляємо слова, що нічого не важать, незначущі, пусті... І я навіть не можу думати ні про що розумне. Може, від любові меншає розуму? Я помітила — у всіх закоханих якийсь пришелепкуватий вигляд. Я навіть, здається, десь про це читала. І навіть коли просто вулицею йдуть двоє закоханих — адже зразу видно, коли люди закохані, правда? — усі якось поблажливо усміхаються.