Не встигли ще догриміти оплески, не встиг Даппертутто докружляти поміж гостей з порожніми чистими попільничками, не встиг я подумати, що десь і колись уже чув або читав щось дуже подібне, як Дежавю плеснув у долоні й разом із першими тактами музики з'явилося Семеро Гостес, одягнутих таким чином, що спереду кожна виглядала як один із Головних Гріхів, а ззаду — як Противна Йому Чеснота, будучи, крім того, одним із Семи Днів Тижня та однією з Семи Провінцій Північної Італії. Сам же доповідач одягнув маску (яка могла б утілювати собою і Смерть, і Час, і Ніч, і СНІД) та й легкими балетними стрибками пустився гостесам назустріч.

У відповідь на такі відверті па ціла четвірка музик спалахнула звуками, ніби рушила одностайно з місця в похід. І залунала якась павана — не павана, гальярда — не гальярда, і не сарабанда, й не алеманда, а скоріш за все чакона. І Дежавю злітав понад полицями й стелажами, здмухуючи крилами плаща густі хмари солодкої пилюки з поверхонь фоліянтів. А тоді кожна із Сімох Гостес, обравши собі танцюриста до густу, подріботіла його запрошувати. Ніби навмисне, мені випала панна Вівторок, до того ж провінція П'ємонт. Однак найприкріше те, що спереду вона була найтяжчим з гріхів, себто Гординею.

— Ну, чому, чому ти прийшла до мене? — випитувався я крізь танець, силкуючись розкрутити її навколо осі й повернути до себе значно чеснотнішою задньою частиною, себто Смиренністю. Але дівчина спритно вив'язувалася з моїх павучих обіймів і знов поставала мені Гординею з високо задертими носом і грудьми.

— Це — не я, це — ти, — відповіла вона кілька разів, коли я повторював запитання.

Навколо буяли інші пари, і Захланність оберталася Щедрістю, а Лагідність — Гнівом і навпаки, тож коли все розвихрилось у найвищому поривному виплеску музичної теми, котра, до речі, робилася дедалі дикішою, щораз менше нагадуючи про стару добру чакону, я нарешті догнав усю непроглядну глибінь авторської концепції мессіра Дежавю: в цьому кружінні, блиманні й миготінні, у цій розшарпаності та розваленості вже нічого неможливо було з'ясувати, означити і відокремити — заздрість від чистоти, зажерливість від зичливості, помірність від лінощів, а хтивість від пильності. Проте центром усього залишався він, Гастон Дежавю, той самий, він же Смерть, він же Час, він же Простір…

З останніми акордами Гординя прилипла вустами мені до шиї й так на мені повисла. Щоб її прискромити трохи, я змушений був навіть ляпнути її по сідницях Смиренності. Аж після цього вона відпала. Зрештою, причини відпадання могли бути й інші, скажімо, пронизливий Даппертуттів голос, який прокричав нетривалий антракт. Задихані гості розбрелися в пошуках тістечок і напоїв. Дежавю зграбно приймав гратуляції й давав відразу декілька інтерв'ю. Музиканти сховали до футлярів лютні й віоли і похнюплено-скривлено, ніби в'язні на страту, вийшли по одному геть: Весна, Літо, Осінь, Зима.

Я присів коло вікна в надії бодай щось побачити: якусь чайку на гребені хвиль, якусь рибину, хмару, якийсь уламок весла. Чи, наприклад, Аду. Але наді мною тут-таки виникла Шпала Шалайзер і повідомила, ніби я «фантастично гарно танцюю».

— When? — запитала вона.

— What? — удав я наївняка.

— Shit! — загиготала вона і, плеснувши мене що є сили по плечу, відійшла.

— By! — зашкірився я їй услід і навіть помахав.

Іди к хрінам, любко моя заокеанська.

Я все витримаю. Все витримаю. Я повторив це сто п'ятнадцять разів: я витримаю. На сто шістнадцятому слово було надано Альбораку Джабраїлі.

Я не надто слухав його, хоч і берет, прострелений на місці кокарди, і плямистий камуфляж, і старий радянський протигаз на боці справляли враження. Альборак говорив щось про «постмодернізм у політиці», підкресливши на початку, що прибув безпосередньо з «терену бойових дій», тільки я не дослухав кого проти кого й навіщо. До того ж, учора він казав, ніби приїхав ровером верхи зі Швеції.

Альбораків текст являв собою нав'язливу суміш алюзій, іншомовних цитат, висловів у лапках, всередині яких виникали інші лапки, лапок було більше, ніж усіх інших знаків, разом узятих, за дужку він виносив найнесуттєвіше, а найважливіше скромно ховав у дужках, наче такий собі напівзайвий додаток, до того ж грати словами почав уже з першого речення, коли нагадав, як «у 14-му році в Сараєві з Принципу був застрелений австрійський архикнязь». Ця фігура середнього пілотажу була підтримана оплесками присутніх — так піднаторіла в джазі публіка реагує посеред композиції на який-небудь особливо заламаний септакорд. Невдовзі після цього окрилений Альборак хвацько заримував Балкан з вулканом, облаяв столицю Албанії як «донедавна місто тиранів», порівняв Югославію з розшматованою піццою (вочевидь, пам'ятаючи, що по-словенськи «піцца» — з одним «ц» — означає щось інше, вологе і потаємне), Австро-Угорщину нарік «текстом, який так ніхто й ніколи не дочитав унаслідок його еклектичності», водночас пересуваючи, ніби фігури по шахівниці, античних та біблійних героїв, гостро засудив якихось «ослів з Осло», ніби ненароком переплутав Венецію з Віднем, Латинську Америку порівняв із канібальською ресторацією, де фірмовою стравою номер один виступає «гарматне м'ясо», демократичну Росію назвав печеним льодом, про Європу висловився, що вона має «Езопів комплекс», а рік світової загибелі Карнавалу вивів за допомогою окремої формули, де Х — період незавершеного будівництва Вавилонської вежі, Y — швидкість поширення Тисячолітнього Царства, Z — Число Звіра (константа), а n — порядковий номер цивілізації.

Завершив обуреною заявою з приводу викрадення у Венеції його «alter ego і найближчого товариша», з яким об'їздив дев'яносто три країни світу і сім разів перетинав екватор «у найгарячіших точках». Згуба такого кшталту, продовжував, може бути розцінена «або як політична провокація, або як кримінальний злочин, що має на меті брутальний випад проти національних (Альборак Джабраїлі) та біологічних (його кінь) меншин». Промовець застерігав за собою «можливість удатися до „міжнародних“ „правових“ „інституцій“». Додав, що усе ж «покладається» на «здоровий» глузд і «гуманні» почуття невідомих («?») зловмисників і далекий «від» того, «аби» звинувачувати в події, що «трапилась», увесь дружній «венеційський народ». Лайза Шейла Шалайзер першою поставила свій підпис під зачитаним документом, зазначив Альборак і дав зрозуміти, що всі повинні приєднатися.