Чому?

Невідомо.

Зранку над містом навис густий передзвін шістдесяти і трьох церков старої Венеції: неділя. Наш мотоскафо просувався повільно, ніби навпомацки — непроглядний туман обсів береги, лиш де-не-де залишаючи просвіток для бані, лоджії, вежі. Здавалося, Хтось дотепер сипав згори нескінченні поклади борошна і вапна, хоч навмисне для цього призначений ритуальний Giovedi Grasso [26] відійшов ще півтора тижні тому. Я його не застав.

Венеція занурювалася в ніщо. Прибившись до берегів Сан Джорджо Маджоре, ми побачили тільки рештки і шмаття — основа будівель наче й не існувала, пожерта туманом. І лише ангел на самому верху дзвіниці продовжував своє вічне обертання, недосяжний сторож Островів.

А якщо такий туман буде і у вівторок?

А якщо такого туману не буде у вівторок?

Що тоді?

Ми зійшли на берег і, взявшися за руки, щоб не погубитися, рушили до монастирських приміщень. Хтось уголос жалкував, що не відбулося купання з гостесами. Хтось інший заперечив, що якраз відбулося і то незле. Хтось іще — що загубив свого коня. Я хотів побачити Аду, але це було неможливо, хоч вона, певно, йшла десь зовсім поруч. Даппертутто зустрічав нас при брамі з обіймами, гостесами і сигаретою. Він устиг продемонструвати свою увагу і приязнь кожному. Мене, назвавши Парфумським, запитав, чи не траплявся мені синьйор Мавропуле, який, мовляв, уже, здається, таки приїхав до Венеції, але ще не з'являвся, мабуть, на день-другий затримавшись у набряклій скандалами атмосфері зимового казино Вендрамін-Калерджі. Синьйор Мавропуле полюбляє азартні забави, а в рулетку йому завше дико таланить.

Усі були схожими на себе. Маєстатично проплив Казаллегра, підтримуваний з обидвох боків правнучками, похитуючи головою, схиленою допереду, здається, він ще спав. Шалайзер, повиснувши на плечі в нижчого зростом Джона Пола, по-чаплиному переставляла довгими цирлами в непрасованих штанях, ніби досі не бачила дороги й боялася спіткнутись об череп з гадюками. Джон Пол, тягнучи на собі добру половину пані Шалайзер, у той же час перебував деінде, і старезні настінні розписи, напевно, ввижалися йому якимись золотими лісами на берегах Ямайки. Схвильовано трималися купи обидва сьогоднішні доповідачі — Ґастон Дежавю, сама Підготовленість і Зібраність, щільно обтягнутий сірим балетним трико, в накидці з чорного шовку, і Альборак Джабраїлі, зодягнутий майже по-військовому, в наскрізь простреленому береті.

Прошелестіла тінь Елеонори Дузе.

Усі були на місці.

Я не бачив Ади.

Ми розмістилися за одним-єдиним, зате неосяжним і овальним столом, над яким я ще схилюся докладніше й тоді опишу його: мені здається, щось у ньому сидить.

Головуючий Казаллегра у властивій йому манері, роблячи десятихвилинні павзи між реченнями, усе ж проголосив початок другого дня, а щодо підсумків першого відзначив його цілковитий успіх, зокрема свою доповідь. Гості трохи поаплодували. Тоді було з глибоким сумом заявлено про дальшу неприсутність палко всіма очікуваного Цуцу Мавропуле. Узявши репліку, пані Шалайзер повідомила, що вчора по обіді, як їй здається, бачила його, припертого до стіни Палацу Дожів. Він був жахливо п'яний і не міг рушити з місця. Нагадував біблійного Ноя. Репліку пані Шалайзер було вислухано з поштивістю.

Тоді, нарешті, право виступу перейшло до Гастона Дежавю, той оголосив тему, злегка пританцьовуючи на подіюмі, я начепив слухавки із синхронним перекладом і поринув у своє.

Адо, говорив я подумки, благав, молив і канючив, як пес побитий. Адо, Адо, Адо, де ти, Адо.

Адо де ти Адо хто ти.

О Адо. Оазо.

О ти Адо.

То я Адо а ти хто ти.

То ти де ти отут Адо.

А я Адо: ая Адо.

Ади Адо: хочу аду.

Айно Адо. Алло Адо.

Один Адо кричу хочу.

Аді оду. Дую: Адо. Ду ю Адо?

Де ти хто ти кличу тута.

Ходи Адо до ня радо. Іди Адо.

Аз і Ада — Азіяда.

Або Аду або яду.

Ілі яду ілі Аду.

Де ти Адо бо я впаду.

Був я годен тепер Адин.

Був один тепера Адин.

Був я Один тепер Адин.

Був я ладен тепер Адин.

Ані ладан.

Або краден або жаден все 'дно Адин. Все — дно аду.

Нема Ади нема ради.

Сі до Адо соль до Адо ре до Адо Ельдорадо.

Моя Адо моя вадо!

Моя водо!

— Моттом для моїх посильних шукань, — тим часом розтікався мисію Дежавю, — послужили відразу два вислови, кожен із яких належить особі, безперечно, Світового Виміру. Не знаю, випадково чи ні, але Обидва вийшли з однієї й тієї ж нації, і я не винен, що ця нація так багато нашкодила Іншим, щоправда, й чимало для Них зробивши. Обидва вислови стосуються предмета моїх багатолітніх Досліджень — Алегорії. Перший із Них належить Ґьоте, який у своїх «Максимах і рефлексіях» за номером 742 і 743 виголошує таке: «Алегорія перетворює явище на поняття і поняття на образ, але так, що поняття завжди окреслюється і повністю охоплюється цим образом, виділяється ним і виявляється через нього. Символ перетворює явище на ідею і ідею на образ, але так, що ідея, затримана в образі, назавжди лишається безмежно дійовою та недосяжною, і, навіть будучи висловленою всіма мовами, вона все ж залишається невисловлюваною». Наступна Цитата більш різка й відверта у Своїй, дозволю собі дати Оцінку, запеклій Антиалегорійності. Вона походить зі славнозвісної й, на жаль, Часто Цитованої Проповіді Лютера «De captivitate babylonica ecclesiae praeludium» [27] і звучить приблизно так: «Усі ці алегоричні штудії суть розваги людців, погрузлих у неробстві та пустомельстві. Невже ви гадаєте, що і я не потрафив би забавитися в алегорії на тему будь-якого створіння Божого? Та хіба знайдеться де-небудь хоч один тупорилий, нездатний сипати алегоріями навсібіч, мов сорока скрекотанням своїм?»

Ґьоте — у Формі дефінітивній, себто делікатній, закидає Алегорії певну обмеженість і, що так мовлю, Школярську Яловість її. Лютер — у Формі полемічній, себто образливій, закидає Алегорії цілковиту її Порожнечу й Нікчемність. Я наважуся нині захистити Честь Алегорії, хоч не Мені судилось Історією бути в цій Великій Битві Найблискучішим Вояком.

Не далі як Учора, блукаючи Венецією Музейною, я не раз і не два зупинявся перед якнайпромовистішими Свідченнями на Честь Алегорії. Маю тут на увазі Нетлінність, яка зійшла на мене з полотен і фресок, скульптур і статуй: «Справедливість, що вручає Шпагу і Терези дожеві Пріулі» Тінторетто-батька і «Нептун, що приносить Дари Венеції» Тінторетто-сина, «Дож Ґрімані на колінах перед символом Вірності» Тіціяна і «Алегорія Віри» чи «Венеція на Троні в оточенні Справедливості і Миру» Веронезе, нарешті «Дож Чігонья перед Христом в оточенні Віри, Миру і Справедливості» Пальми Молодшого. Я міг би продовжувати Цей Ряд. Бо саме тут, у цьому Місті-Палаці, Алегорія досягла свого Найвищого Права. І де, як не у Венеції, смію я, звичайний танцівник, Дитя Балету, стати на Захист її від зазіхань східного сусіда?..