— А ми молодці, — хвалькувато мовив Хаблак. — Група Басова не все помітила.

— Не критикуй моє начальство, — заперечив Волошин. — Не знаємо, що в них.

Ще дві години лазили вони по горі, обдивилися кожний клаптик землі, кожний кущик полину чи ковили. Сонце закотилося за хмаринку над самим обрієм, коли припинили пошуки. Волошин закурив і сів просто над прірвою, а Хаблак почав повільно сходити стежкою. Нараз зупинився й покликав Волошина. Той підвівся неохоче, кинув недопалок, подивився, як летить з висоти, і спустився до майора.

Хаблак присів на стежці там, де вона тільки починала свій крутий підйом.

— Глянь-но сюди, Захаре, — попросив, — як гадаєш, що це таке? — Він тицьнув пальцем у ледь помітну смугу в пилюзі поруч із стежкою.

Волошин опустився на коліна.

— Може, хлопець тягнув дрин по землі, — зробив припущення.

— Не виключено. А уяви собі: ми з тобою тягнемо третього… Ти підхопив за плечі, я за ноги. І одну ногу на мить випустив…

— Гадаєш, вона й лишила цю борозну?

— Може бути таке, Захаре?

— Чому б ні…

Хаблак зробив кілька фотографій сліду. Волошин подивився, як майор клацає апаратом, і мовив:

— Злочинці могли оглушити Манжулу тут, в улоговині. Місце безлюдне, пляжники ходять рідко. Оглушили чи навіть убили. Потім занесли тіло стежкою на кручу й скинули в прірву.

— Угу, — ствердив Хаблак. — Але ти забув про слід від підбора. Завтра вранці експерти порівняють його з підборами туфель Манжули і встановлять ідентичність… Що тоді скажеш?

— Скажу, що цей Манжула несусвітний бовдур. Якщо це його слід — оступився і зірвався з кручі.

Шофер спав на задньому сидінні “Волги”, Хаблак також із задоволенням подрімав би годину чи більше, з жалем подивився на потемніле вечірнє море — купання зняло б утому, та мусили ще знайти сержанта. Щоправда, довго шукати Біленка не довелося: шофер підвіз їх до ошатного, викладеного з піщаника будиночка. Сержант запросив офіцерів до альтанки, пошепотівся з жінкою, та побігла до літньої кухні, а сержант налив усім по склянці холодної води і, дивлячись, як жадібно п’ють, мовив не без пихи:

— Знайшов. Цей Манжула зняв кімнату отут неподалік, у Григорія Охрімовича Граба. Позавчора.

“Наступного ж дня після повернення до Одеси, — відзначив подумки Хаблак. — Поспішав”.

— Ведіть нас, сержанте, до Граба, — розпорядився.

— Але ж, — запропонував Біленко не дуже рішуче, — зараз жінка таку-сяку вечерю скапарить. Зголодніли ж…

— Не пропаде твоя вечеря, — запевнив Волошин. — Поки жінка крутиться, діло зробимо.

Григорій Охрімович Граб, чоловік літній і робочий, судячи з мозолястих рук і продубленого вітрами й сонцем зморшкуватого обличчя, — це було видно навіть у сутінках, — сидів на лавиці біля воріт і лузав насіння. Певно, сержант попередив його про відвідини, бо аніскілечки не здивувався, лише посунувся, звільняючи місце, і запропонував гостям насіння.

Хаблак відмовився, а Волошин узяв півжменьки, кинув насінину до рота й виплюнув лушпиння далі від лавиці, аби не смітити біля подвір’я. Видно, господареві сподобалося це, бо посміхнувся і сам почав розмову.

— Шкода людину, — мовив, — непоганий був чоловік — Манжула, мій постоялець тобто, не жадібний і побалакати міг…

— Але ж зналися тільки два дні… — засумнівався Хаблак.

— Людину й за півдня розкусити можна, — безапеляційно заперечив Граб. — Або й за годину. Я до них, дачників, уже призвичаївся, з першого погляду розпізнати можу.

— Невже? — не повірив Волошин.

— Авжеж, — подтвердив Граб. — Усе воно виходить у компоненті. Я йому ціну за кімнату і дивлюсь, як він на цс… Одразу людину видно.

— І скільки ж ти з нього загилив? — поцікавився Біленко.

— У міру, сержанте.

— Знаємо вас…

— Зелененька невже багато?

— Зелененька — це ще по-божому. І він не торгувався?

— Я ж кажу: одразу людину видно — наперед заплатив.

— Манжулині речі у вас? — запитав Волошин.

— У кімнаті, куди ж дінуться!

— Сержанте, — наказав Хаблак, — організуйте понятих.

Біленко пішов до сусідньої садиби, а майор запитав: