— Мені треба оговтатися… — мовив вибачливо й налив собі дві третини склянки. Сказав урочисто. — За вас, чарівна фрау, за майбутнє! За наше майбутнє — уточнив.

Жінка відсьорбнула з келишка й відставила його, підкреслюючи своє ставлення до алкоголю. Але Валбіцин спорожнив склянку до останньої краплини, давши собі страшну клятву не пити хоча б кілька днів, поки остаточно не визначиться його становище. Приємне тепло розлилося по тілу, і Валбіцин зовсім повірив у свою щасливу зірку. Кранке уже відійшов, як кажуть, у потойбічний світ, Крауса допитують контррозвідники, а він сидить у затишній кімнаті, поруч знадливої жінки, п’є горілку й закушує ароматною шинкою. Валбіцин посміхнувся широко й щасливо, підчепив виделкою великий шмат м’яса й зажував, дивлячись на фрау Штрюбінг відданими очима. Запитав:

— І як ви, Гертрудо, обходилися тут? — невизначено обвів рукою навколо. — Ну, з господарством? Маєте корову чи свиню?

— Три корови, — відповіла з гордістю, — ще відгодовую дві свині щорічно.

— Невже сама справляєшся?

— Чого ж сама… — посміхнулась поблажливо. — Були в мене дві дівки-полячки. Взяла на біржі. Ледачкуваті, та в мене особливо не побайдикуєш, знали, якщо байдикуватимуть, швидко на заводі опиняться, а там зовсім не мед…

— Вони тут? — затурбувався Валбіцин.

— Втекли, — скрушно мовила фрау Гертруда. — Три дні, як утекли. І чого їм не вистачало? У своїй Польщі давно б померли з голоду, а тут… Ну, якийсь ляпас, так за діло ж! Без цього ніяк не можна…

Валбіцин згідливо кивнув, уявивши, як лупцювала полячок фрау Штрюбінг. Отже, жінка рішуча й вольова, а на селі без цього ніяк не можна. Он — будинок, повна чаша, і сама працює, і дівок примушувала.

Наївшись, Валбіцин пройшовся по дому, розглядаючи всі закутки. Побачивши недбало кинуті на диван свої куртку й капелюшок — вони якось дисонували з загальним порядком і чистотою, — задумливо постояв над ними й наказав, справді, наказав, бо владні нотки з’явилися в його голосі:

— Спали! Зараз же спали в пічці.

Фрау Гертруда спробувала заперечити:

— Але ж це зовсім нові й коштують недешево!

Звичайно, вона мала рацію. Крім того, у добре пошитій куртці Валбіцин почувався зручніше, ніж у піджаку з чужого плеча, але уявив, як смершисти шукають на всіх перехрестях людину в коричневій куртці й темно-зеленому в’язаному капелюшку, й повторив безапеляційно:

— Зараз же спали!

Видно, єфрейтор Штрюбінг також не звик, аби йому перечили, бо фрау Гертруда одразу позадкувала:

— Невже гадаєш, що мені справді шкода якоїсь куртки? Від Франца лишилося багато одягу, а ти в мене швидко погладшаєш…

Так, подумав Валбіцин, війна все ж має свої позитивні сторони, й нестача чоловіків — одна з них. Запитав:

— На всякий випадок, де можна переховатися? Раптом прийдуть росіяни…

— О-о, — розвела руки жінка, — де завгодно. Глянь сам… — Повела Валбіцина до передпокою, відкинула ляду на підлозі, присвітила кишеньковим ліхтариком. Валбіцин побачив досить великий бетонований погріб, де на полицях стояли банки з маринованими овочами, висіли кілька окостів, кільця ковбаси. — Світла тільки нема, — зажурено мовила жінка, — війна все зіпсувала.

Валбіцин подумав: фрау Гертруда не була дуже закохана в єфрейтора Штрюбінга, якщо вважає головною втратою через війну відсутність електроенергії. Проте це влаштовувало його, і Валбіцин запитав:

— Чи не знайдеться в тебе якогось килимка? Аби кинути на ляду, щоб не було видно.

— У цьому домі знайдеться все, — відповіла фрау Гертруда з гордістю, навіть пихато, і Валбіцин остаточно зрозумів, що в домі фрау Штрюбінг може почуватися в цілковитій безпеці.

16. Мишко Галайда стояв за кілька кроків від “віліса” й дивився, як Бобрьонок з Мохнюком влаштовуються в машині. Нараз не витримав, ступив до них і мовив благально:

— Візьміть мене з собою, товаришу майоре. Я вам згоджусь, от побачите. Знаю тут мало не кожну стежку.

Бобрьонок перезирнувся із старшим лейтенантом, знизав плечима й кивнув на заднє сидіння.

— Давай, тільки без самодіяльності…

Мишкові не треба було повторювати: перевалився через борт, примостився на сидінні, шепчучи вдячно й зовсім по-дитячому:

— Спасибі, дядечки, я вам точно згоджуся…

“Віліс” рвонув з місця поза полем, яке перетнув Валбіцин. Майор поклав собі на коліна автомат, це переконало Мишка в серйозності й небезпечності їхньої місії, йому схотілося одразу стати в пригоді Бобрьонкові, принаймні хоч якось прилучитися до операції, довести, що він не зайвий у машині. Мовив:

— Праворуч — шосе на Сведбург, а просто, за Штокдорфом, бруківка до Ратінгена.

— Далі вона виходить на автостраду? — уточнив Бобрьонок.

— Так, Бреслау — Берлін, — підтвердив Мишко з радістю, наче відкривав величезну таємницю.

Бобрьонок подумав трохи й сказав Мохнюкові:

— Навряд чи Валбіцин подасться до автостради. Мусить догадуватися, що там повно наших військ і навколишні села блоковані.

Старший лейтенант кивнув згоджуючись. Він і справді водив машину віртуозно, не гірше за Віктора, “віліс”, здіймаючи шлейф пилюги, мчав поміж ланів, і гума рипіла на поворотах.