— Чому не повідомили міліцію? — запитав Стефурак.

Бабидович одповів непевно:

— Незручно якось. Людина до мене з довір’ям та душею, а я, виходить, закладаю її…

— Спекулянт ваш Волянюк.

— Так не він же продає той алюміній… Тільки возить.

— Співучасник злодіїв.

— Це я також розумію, — збентежено мовив Бабидович, — тому й вирішив відмовитися.

— З Волянюком після того зустрічалися?

— Бог милував.

Стефурак вирвав з блокнота аркушик, записав номер телефону райвідділу міліції.

— Якщо вам знову запропонують продавати алюміній, подзвоніть негайно.

Бабидович узяв аркуш без ентузіазму, проте пообіцяв:

— Зробимо.

Повернувшись до Косова, Хаблак негайно подзвонив Дробасі. Іван Якович слухав його, гмикаючи в трубку й кидаючи ущипливі репліки. Хаблакові видалося, що Дробаха навіть кепкує з нього, — ображено запитав, які конкретно зауваження має слідчий до його дій. Дробаха зрозумів майора одразу й поклав край Хаблаковим амбіціям досить рішуче:

— Ви, дорогенький, у пляшку не лізте. Просто в мене гарний настрій: бачу, у вас прогрес значно більший, ніж тут, у Києві. Ту вишневу “Волгу” наче віл злизав — інспекція, здається, всі перемацала, а — дзуськи. Це я вихід своїм емоціям даю і радію за вас.

Хаблак подумав: можна було б знайти дещо іншу форму виявлення емоцій, але сперечатися не став — усе ж Дробаха начальство, і його слід поважати.

— Потребуєте допомоги? — зрозумів його Іван Якович.

— Бачите, яких масштабів починає набирати справа, і нам без міцної підтримки УБРСВ не обійтися. Колись ми непогано попрацювали з лейтенантом Коренчуком, якщо б він міг приїхати сюди…

— Зробимо, — пообіцяв Дробаха, як на Хаблаків погляд, дещо безапеляційно. — Ще?

— Пам’ятаєте, я розповідав про Інесу?

— Дівчина з бару?

— Так. Яка повідомила нас про Бублика. Партнера Манжули. Останнім часом тут, згідно з повідомленнями місцевої міліції, є факти спекуляції листовим алюмінієм.

— Гадаєте, Бублик?

— Підозрюю. Про всяк випадок мусимо мати його портрет. Виготовлений хоча б зі слів Інеси.

— Завтра вдень матимете.

Хаблак подумав: одне задоволення мати справу з Дробахою. Не дав собі жодного попуску. А Інесу ще треба знайти, допитати, працівники науково-технічного відділу мусять попрацювати з нею, аби перетворити Інесині враження в зовсім конкретний образ Бублика, потім цей портрет ще потрібно передати літаком…

Він закінчив розмову з Дробахою з почуттям упевненості й нетерпіння, які завжди опановували ним, коли відчував, що йде правильним шляхом і до остаточної перемоги лишилося тільки кілька кроків. Ці почуття підігрів ще й Стефурак. Поки Хаблак зв’язувався з Києвом, капітан устиг переговорити з місцевими обехеесівцями. Він повернувся до кабінету начальника райвідділу міліції, і Хаблак одразу помітив загадково-переможну посмішку на його обличчі.

Не чекаючи розпитувань, Стефурак доповів:

— Така справа, майоре. Місцеві хлопчики домовились з одним чоловіком. Він хату будує, і йому листовий алюміній на дах мають завезти…

Хаблак одразу зрозумів усю важливість цього повідомлення.

— Де? — запитав.

— За Косовим — село Соколівка.

— Коли?

— Обіцяли днями. У того чоловіка обехеесівці засідку хотіли залишити, та відмовились. У селі засідку важко приховати, то більше, дім будується, робітники крутяться…

— І що ж вирішили?

— Працівник УБРСВ поїхав туди під виглядом заготівельника. Навіть голова сільради не знає. А в домі того бригадира, що будується, дільничний інспектор ночує, до нього в селі звикли, і все ж городами до хати ходить.

Хаблак пожвавішав.

— І нас ніхто тут не знає…

— Вважаєш?..

— Упевнений.

— А й справді, — вирішив Стефурак, — обласних організацій навалом, і ми з тобою з обласного, як це називається, відділу охорони природи? Чи пам’яток старовини?

— Товариства мисливців…

— Годиться: вештайся селом і по горах скільки влізе. Жодної підозри. Зараз домовимось у райвиконкомі, подзвонять до сільради, нас там влаштують…

— Бажано поближче до дому того бригадира. До речі, як він — надійний?

— У райвідділі йому довіряють.

Соколівка, досить довге гірське село, лежало облбіч шосе, що вело до районного центру Верховина й далі у гори, де впиралося в центральну трасу, що з’єднувала Закарпаття з Івано-Франківськом. Оселився Хаблак із Стефураком у долині неподалік від церкви, мало не навпроти якої будувався бригадир. Привітна господиня нагодувала їх мамалигою з баранячим м’ясом і на вечерю пообіцяла щось пікантно-гуцульське. До вечора ще мали час, і Хаблак запропонував піднятися на схил гори, всіяний поодинокими хатами. Підіймалися в’юнистими гірськими стежками. Здавалося, далі може видряпатися лише гірський козел, проте й там стояли хати й навіть далеко вище: всюди жили люди.