Нарешті видряпались аж до лісу, де паслися, теленькаючи тронками, корови.

Хаблакові здалося — більшого простору й краси не бачив за все життя. Синьо-зелені горя, густе повітря, що пахло сіном і гірською водою, далекі полонини, хати з блискучими, наче церковні бані, дахами і затишне умиротворююче бамкання тронок…

Стояв і думав: варто ступити кілька швидких кроків — і злетиш над цим безмежним простором: тіло справді ставало невагомим. Хаблак мимоволі підвів руки, та Стефурак зупинив його:

— Бач, як виблискує… — мовив, обвівши рукою хати під горою. — На скільки тисяч!

— Скільки б літаків з цього алюмінію можна збудувати! — Хаблак відчув, що від його поетичного настрою не лишилося і сліду. — Та всіляких інших речей.

— Ні, ти мені ось що скажи! — розсердився Стефурак. — Чому на цьому алюмінії спекулянти заробляють, а не держава? Ну, спіймаємо ми кількох шахраїв, гадаєш, припинять алюмінієм дахи крити? Інші спекулянти знайдуться, а де вони цей алюміній беруть? У держави, де ж іще? Так не простіше було б декому мозгою поворушити, цей же алюміній сюди кинути й дивиденди до державної кишені покласти?

Хаблак вирішив, що в цих Стефуракових міркуваннях є доля істини, зрештою, він думав приблизно так само, проте що міг учинити? Знизав плечима й попрошкував униз, уже не звертаючи уваги на карпатські пейзажі.

Півночі вони не спали, чекаючи сигналу. Виявилось, даремно, бо спекулянти так і не з’явилися. Заснули десь о третій, а прокинулись аж на початку десятої, певно, господарка зачекалася із сніданком і взагалі махнула на них рукою, бо порпалася в городі, й довелося покликати її.

Але що таке сніданок на селі? Півдюжини яєць, кілька цибулин та редьок з городу, глечик молока, все під рукою, і близько десятої вони вже виїхали до Верховини.

Шосе — розбитий лісовозами асфальт — пролягло, як більшість гірських доріг вздовж русла річки. Хаблак не припиняв “ойкати”, милуючись карпатськими краєвидами, Стефурак лише поблажливо посміхався, слухаючи ці вигуки, він-то знав, що за кожним поворотом дороги ще кращий пейзаж, а далі, за Верховиною, коли почнеться підйом до перевалу і де смереки нависають над самою бруківкою або нараз чомусь розбігаються, поступаючись місцем пасовиськам з оборогами, можна зупинятися мало не на кожному кілометрі, зупинятися і стояти годинами, знаходячи все нове й привабливе в неповторно мальовничих карпатських просторах.

Он дід у чорному фетровому капелюсі з обвислими крисами й, не зважаючи на літню спеку, у неймовірно барвистому киптарі жене двох баранів — статечно зняв капелюха й вклонився незнайомцям у машині, не тому, що запобігав перед ними, він узагалі ніколи й ні перед ким не запобігав, просто звик шанувати людину й радіти спілкуванню з нею.

Готель “Беркут” притулився біля асфальтованої стрічки на самісінькому перевалі, звідси починалися лише спуски — і на Закарпаття, і на Прикарпаття, а навколо триповерхового дерев’яного оригінальної архітектури — під старовину, але з елементами модерну — будинку ліпилися по гірських схилах смереки, певно, у негоду просто на них лежали хмари, але зараз сяяло сонце, і лише одна маленька хмаринка притулилася десь у височині.

У вестибюлі готелю підвівся на задні лапи великий бурий ведмідь, він вишкірив зуби й чи то привітно посміхався відвідувачам, чи то погрожував їм, принаймні спілкувався з ними, можливо, останній карпатський ведмідь, Хаблак десь читав, що цих тварин тут уже майже знищили.

За готельною стойкою сиділи дві жіночки, нудьгували в ці полудневі години, коли нічні пожильці вже виїхали, а наступна хвиля відвідувачів очікувалася тільки ввечері. Хаблак помітив, як стріляють цікавими поглядами в нього та Стефурака, видно, не заперечували б проти розмови, та майор поклав край їхній цікавості (чи навпаки — значно посилив її), показавши посвідчення і Манжулину фотографію. Мовив:

— У середині травня у вашому готелі мешкав оцей громадянин. Звуть його Михайлом Микитовичем Манжулою. Чи пригадуєте?

Жінки перезирнулися пожвавлено: міліція, та й ще фотографія їхнього колишнього пожильця — це обіцяло якщо не пригоду, то якісь зміни в їхньому усталеному та одноманітному житті. Почали розглядати знімок, нетерпляче відбираючи одна в одної.

Старша й трохи вродливіша покрутила головою і запитала в чорнявої довгоносої колежанки:

— Ти пам’ятаєш тамтого Манжулу? Я ся страшенно цікава, але ж не пригадую…

— Невже забула? З двокімнатного “люкса” на третьому поверсі — носив нам морозиво з ресторану.

— У зеленому светрі?

— Так. Пам’ятаєш, колись прийшов у білих джинсах. Люксусові, прошу я тебе, джинси, такі тільки на ярмарку в Косові здибаєш.

— Отже, дівчата, бачу, ви згадали Манжулу. То маю до вас кілька запитань, — перебив дівчат Хаблак.

— Дуже прошу. — Це довгоноса.

А вродлива не без грайливості поправила вишиванку на грудях і заперечила: