— Це ваша біла “Волга” ночувала перед готелем? — запитав Хаблак.

Бублик ледь помітно поморщився: звістка про те, що міліція дізналася про машину, не дуже потішила його — але відрікатися не став. Та й для чого? Цей же факт можна з’ясувати за кілька хвилин.

— Моя, — одповів кисло.

— Чудова машина. Гараж маєте?

— На Печерську.

— Давно перефарбували машину?

Бублик удав щире здивування:

— Я?

— Анчевська казала, що раніше ваша “Волга” була вишневою.

— Звичайно. — Очі в Бублика забігали, він зробив не дуже вдалу спробу викрутитися: — Але ж перефарбовував не я, а майстер. Є в нас маляр у гаражі, робить, як нову, а я свою “Волгу” подряпав, ось і вирішив перефарбувати. Білий колір — чудо.

Хаблак хотів уточнити, чому ж тоді перефарбував білу на вишневу, проте це могло насторожити Галинського, і він, погортавши якісь папери на столі, запитав:

— Де ви перебували з п’ятого по сьоме червня?

Запитав начебто й не до діла, недбало, однак спостерігав за Бубликом уважно, бо саме шостого червня було знайдено труп Манжули на чорноморському березі.

— Для чого це вам? — здивувався Бублик.

— Ми, громадянине Галинський, розслідуємо одну справу, й ваші свідчення можуть стати нам у пригоді.

— Про цю спекуляцію? — швидко зиркнув на нього Бублик, однак Хаблак не відповів, тільки ухильно потарабанив пучками по паперах на столі. — Але ж я не маю до неї ніякого відношення.

— Я прошу вас відповісти.

Бублик поворушив губами, наче щось підраховував.

— Ага, пам’ятаю, — аж зрадів, що вдалося згадати, — я розтягнув ногу й довелося лежати в квартирі.

— Й нікуди не виїжджали з Києва?

— Як міг?

— Отже, перебували вдома?

Це запитання явно не сподобалося Бубликові, мимовільно поморщився, але ствердив:

— Так.

— А машина? Де в ці дні була ваша “Волга”?’

— Влітку я лишаю її на стоянці біля дому.

— Стояла там?

— Звичайно.

— Нікому не давали доручення на право водіння?

— Ні.

Бублик спохмурнів, і очі в нього звузилися.

— При чому тут моя машина! — вигукнув. — Чого причепилися до мене? Протримали цілу добу в міліції, в той час, коли маю невідкладні справи!

— Ну, добре, — погодився Хаблак, — тимчасово облишимо машину. Тепер скажіть мені, Степане Вікентійовичу, звідки ви знаєте Терещенка?

Бублик енергійно покрутив головою.

— Якого такого Терещенка? Не знаю і знати не хочу.

— Проте це не завадило вам пити з ним горілку.

— Ви маєте на увазі того огидного типа, що приніс Анчевській сорочки?

— Саме його.

— Ну, знаєте, прийшов чоловік до моєї приятельки — чому не пригостити? Але хто він — не знаю.

— Припустимо, кажете правду. А Михайла Микитовича Манжулу ви знаєте?

Хаблак побачив, як злякався Бублик. Пальці в нього затремтіли й повні щоки обвисли, він одразу постарів на десять років, проте опанував себе й відповів по паузі:

— Уперше чую.

— Негарно виходить, Степане Вікентійовичу. А от одна дівчина, є така Інеса Сподаренко, ви добре знаєте її, пізнала вас по фотографіях і свідчить, що ви кілька разів разом з Манжулою і нею вечеряли в ресторані, бували в номері у Манжули, навіть возили її разом з Михайлом Микитовичем до Броварського лісу. Більше того, вона пригадала, що ви разом з Терещенком відвозили Манжулу до Бориспільського аеропорту. Ще випили в номері на прощання пляшку шампанського, потім Терещенко взяв Манжулину валізу, а ви пішли слідом за ним. Сіли у вашу “Волгу”, тоді вона була ще вишневою, і поїхали до Борисполя.

Бублик дивився Хаблакові у рот, буцім той розмовляв з ним мовою ірокезів. Раптом ляснув себе долонею по чолу, вигукнув:

— Манжула! Ви маєте на увазі того одеського постачальника! Зовсім забув, він для мене просто Мишко, а прізвище вивітрилося…

— Але ж ви казали, що і з Терещенком уперше зустрілися в готелі “Славутич” у Анчевської.

Бублик приклав руку до серця.

— Вибачте, — мовив майже зовсім щиро, — винен, та що вдієш: якось не хотілося признаватися. Кажуть, він сидів, тобто рецидивіст, і порядній людині не годиться афішувати такі знайомства.

— Порядній людині — це так, — ствердив Хаблак. — Надто ж їздити з ним у далекі рейси…

— Я— з ним? З Терещенком? — аж підскочив від обурення Бублик.

— Так, ви — з ним. До Одеси.

— Щось плутаєте…

— Нічого я не плутаю, Галинський, і ми зробимо от що. Поїдемо до вашого гаража, там зберігаються скати, зняті з “Волги”. Помічники маляра, який перефарбовував машину, за вашим проханням поміняли гуму на “Волзі”. Майже нові скати на зовсім нові. І віднесли старі до вашого боксу. Вони ще дивувалися — навіщо міняти скати, яким ще ходити й ходити…