— Але ж, кажете, обідали, тобто зустріч відбулася під час робочого дня. І ви дозволили собі випити?

Хрущ розгублено розвів руки.

— Але ж він замовив пляшку марочного коньяку. Я, хоч і директор заводу, такого ще не пив.

— І вам не видалося підозрілим, що незнайома людина пригощає вас дорогим коньяком?

— Що ж підозрілого: симпатична людина, ми й розговорилися.

— Ви казали, що під час першої зустрічі Генннадій Зіновійович не пропонував вам нічого. Як же зустрілися ще раз?

— Тепер я згадав: він натякнув, що наше спілкування може стати корисним. Це того ж самого дня, коли ми вперше обідали. Я гадав — якийсь столичний жук. Тобто людина із становищем. А впливових знайомих всюди треба мати.

— Коли зустрілися вдруге?

— Того ж вечора.

— І під час вечірньої зустрічі він запропонував вам аферу з листовим алюмінієм?

— Так. Скориставшись з того, що я був нетверезий і не міг контролювати свої вчинки.

— Це не пом’якшує вашої вини. Вранці, коли потверезішали, могли заявити в міліцію.

— Так уже сталося: не заявив — і винний.

— Коли одержали від Геннадія Зіновійовича гроші?

— Три тисячі віддав мені того ж вечора.

— Аванс за наступні злочини?

— Виходить, так.

— І як ви домовились?

— Геннадій Зіновійович сказав, що главк виділить нашому заводові листовий алюміній. Для виготовлення різних побутових виробів. Насправді ж ми їх не робили, тільки оформляли. А алюміній відправляли в Коломию. Я можу ще раз розповісти, як усе це робилося.

— Поки не треба, — зупинив його Коренчук, — є акт ревізії. Скажіть, ви одразу домовились з Геннадієм Зіновійовичем про винагороду?

— Так, п’ять тисяч з кожного вагона. Один я не міг забезпечити операцію, тому й довелося залучити головного бухгалтера Березовського. Тобто поділитися.

— Навпіл?

— Ні, мені три тисячі, йому дві.

— Знаєте, скільки мали злочинці з кожного вагона?

— Догадувався. Але Геннадій Зіновійович пояснив, що дуже великі накладні витрати: треба платити людям з главку та іншим.

— Кому з главку?

— Не казав. Я хотів дізнатися, аби в разі чого знайти захист, та він не сказав. Мовляв, не моє діло.

— Як одержували гроші?

— Мав контакт тільки з Геннадієм Зіновійовичем. Після того, як нам виділяли алюміній, він дзвонив мені, й ми домовлялися про зустріч. У нашому місті або я виїжджав до Києва.

— Запрошував вас до себе?

— Жодного разу. Приходив до мене в готель чи призначав зустріч у ресторані.

— Ви знали його прізвище?

— Ні, у таких справах чим менше знаєш, тим краще.

— Хоч якісь координати Геннадій Зіновійович вам давав? Телефон чи адресу? На крайній випадок?

— Ні.

— І не натякав? Чи, може, проговорився під час ресторанного застілля?

— Я знав, що він мешкає в Києві. І все. Де працює і де саме живе — це мене не обходило. Звичайно, було цікаво, та звідки міг довідатися?

— А хто одержував алюмінієвий лист у Коломиї?

— Також не знаю.

Коренчук подумав трохи й мовив:

— Ви нічого не приховали, Хрущ? Бо вже завтра матимемо змогу організувати вам ставку віч-на-віч з Геннадієм Зіновійовичем Скульським.

— Затримали? — не зміг приховати радісну посмішку Хрущ, і Коренчук зрозумів, що Хрущ сказав йому правду й не боїться зустрічі із Скульським.

Дав підписати Хрущеві протокол допиту, не відповівши на його запитання, то більше, що Президента ще не арештували. Але тепер, після впізнання його Хрущем, арештують негайно, бо підстав для цього більш ніж достатньо.

25. Бублик сидів, поклавши долоні на коліна, й прохально зазирав Хаблакові у вічі.

— Сподіваюсь, ви вже з’ясували це непорозуміння? — зіпитав. — Слово честі, я не знав про сорочки, просто завітав до знайомої. І раптом — міліція. А в мене робота, невідкладні справи…

— Звідки знаєте Марію Панасівну Анчевську? — поцікавився Хаблак.

Бублик зітхнув.

— Гарна жінка й дуже подобається мені, — пояснив. — Вона з Яремчі, — повідомив, наче Хаблак не міг знати цього, — працює адміністраторкою на турбазі. Я зупинявся там, ось і познайомились.