— Де ваша машина зараз?

— Тут, — кивнув на вікно.

Хаблак непомітно підморгнув Сагайдачному.

— Викликайте експерта, — наказав, — перевіримо правдивість свідчень товариша Самуся.

— Для чо’ експерта? — здивувався той.

— Щоб точно встановити, чи міняли недавно хрестовину.

— Ну чо’ причепилися до людини? Міняв — не міняв, яке це має значення?

— Певно, не має, — легко погодився Хаблак. — Нас хрестовина не цікавить, нам треба знати, де стояла машина двадцять шостого між восьмою і дев’ятою вечора.

— Ну, стояла… Біля четвертого дому на набережній, то чо’? Не можна?

— Так і запишемо, — байдуже погодився Хаблак і справді записав. — І чому ж вона там стояла?

— А-а… — махнув рукою Самусь, — причепився один, ну, знайомий, йому холодильник та ще різне барахло з Сирця треба було підкинути. Не хотів я, однак, кажу, причепився…

— Хто такий? З якої квартири?

— А із сто п’ятої, на четвертому поверсі, солідна людина, художник чи в газеті працює, якби знав, то ніколи б у житті… — Самусь енергійно провів ребром долоні по горлу, що мусило означати його щирість.

— Коли поїхали на Сирець?

— Близько сьомої. Ну, поки туди й назад, ще повантажили холодильник та барахло, початок дев’ятої. А ще вивантажити треба та й на четвертий поверх. І все за якусь десятку…

— Десятку? — недовірливо перепитав Хаблак. Він уже зрозумів, що тягне пустий номер, і мусив достойно вийти з гри.

— Майже задарма, — якнайпереконливіше мовив Самусь, однак видно було, що бреше. Зрештою, платня за лівий рейс зовсім не цікавила Хаблака, і він удав, що Самусеві пояснення задовольнили його.

— Добре, — сказав благодушно, — спробуємо повірити вам. Ми, звичайно, перевіримо ваші свідчення, бо сказано: довіряй, але й перевіряй.

— Перевіряйте, — легко зітхнув Самусь, і видно було, що йому справді полегшало. — Сто п’ята квартира, там мешкає такий лисий і горбоносий. Віталій Петрович, художник, цього, правда, твердити не можу.

Хаблак навмання витягнув з теки ще один аркуш паперу, удав, що вивчає.

— Іще одне запитання, — мовив, зиркнувши на Самуся спідлоба. — Ось тут написано, що тринадцятого серпня вашу машину бачили в дворі на Ентузіастів за висотним будинком…

— Ну й народ! — вигукнув хлопець. — Ну й чо’ йому треба? Та я ж там живу, у восьмому “б”, тільки перед моїм парадним нема де машину приткнути, то й ставлю біля висотного. Майданчик там заасфальтований, і зручно…

— Я хочу попередити вас, Григорію Сидоровичу, що незаконне використання службової машини з корисливою метою…

Самусь молитовно приклав руки до серця.

— Зрозумів! — вигукнув щиро. — Усе збагнув, товаришу начальник, і більше не повториться!

— Мусимо повідомити вашу контору.

Самусь не дуже злякався: видно було, що він швидко знайде спільну мову зі своїм керівництвом. Можливо, воно навіть знало про ліві рейси. Однак Самусь все ж зробив спробу поторгуватися з Хаблаком:

— Уперше ж, начальник… Може, обмежитесь розмовою? Усним попередженням мене?

— Може, й обмежимось, — пообіцяв Хаблак. — Але коли надійде хоч один сигнал…

Самусь підвівся і статечно поклав шкіряну кепочку на маківку.

— Ні-ні… — пообіцяв щиро, проте Хаблак знав ціну такій щирості: забувається через хвилину. — Можна йти?

Коли за шофером зачинилися двері. Хаблак, упіймавши запитувальний погляд Сагайдачного, наказав:

— Сьогодні ж увечері, лейтенанте, перевірте показання цього нахаби.

Дільничний нахилив голову.

— Зробимо. Але ж знаю: не збрехав. У сто п’ятій точно мешкає художник. Лисий і горбоносий, Віталій Петрович Загуменний.

— Розпитаєш його. До речі, як з дядею Васею?

Сагайдачний лише розвів руки.

— Гадаю, з ним усе гаразд. Я з дядею Васею роз’яснювальну бесіду провів, він не те, що інші: чоловік сумлінний і заступник голови місцевкому. Давно вже в нас працює і розуміється на всьому. Одразу збагнув, чого я в нього вчепився, — каже, не треба крутити хвостом, нікому я про Капштикову відпустку не казав, і все це мене не стосується. Крім того, перевірено: до квартир Зими, Перовського та Корольової його не викликали.

— Так, — сказав Хаблак розчаровано, — втішного мало. Давайте, лейтенанте, ось що зробимо: я до управління, а ви зазирніть до Віталія Петровича, художника, якому Самусь привіз холодильник.