Каштанов сквапно зиркнув на годинник, похитав головою і мовив:

— Негайно до Бориспільського аеропорту…

Хаблак здогадувався, що його знайшли в кав’ярні не для спасенної розмови з полковником, однак усе ж спробував накостричитися:

— Невже, крім Хаблака, в усьому управлінні…

Каштанов застережливо підвів руку.

— Нема часу, Сергію. Дробаха вже виїхав до аеропорту. Там перед посадкою стався вибух. Очевидно, хтось підклав вибухівку в багаж, але рейс затримався, контроль багажу відклали на півгодини, і міна, закладена в одну з валіз, вибухнула. Якийсь негідник хотів знищити літак у повітрі, мабуть, заклав у чемодан міну з годинниковим механізмом. Звичайно, — сказав полковник, — все одно цю міну виявили б перед злетом літака, проте збіг обставин: уже оголошений рейс відміняється і служба контролю забарилася з оглядом багажу. Міна вибухнула, й загинув один із вантажників. Коротше: крім Дробахи, до Борисполя вже виїхав прокурор міста. Просив підключити до розслідування саме тебе. Машина внизу.

Власне, полковник сказав усе, і Хаблак зрозумів, що немає ані хвилини, аби подзвонити й відмінити запланований на вечір похід у кіно.

Дробаха чекав біля виходу на льотне поле, він одразу побачив майора й замахав привітно обома руками, навіть підвівся навшпиньки, аби Хаблак помітив його. Певно, це б мало сенс у натовпі, а біля турнікетів стояло лише двоє пасажирів, один з них насмішкувато подивився на Дробаху і мовив, либонь, щось ущипливе, але слідчий не зреагував на відверте глузування. Що ж, цей тип у чорному шкіряному піджаку не знав, хто саме нетерпеливився поруч нього, та й звідки міг здогадатися, що низенький черевань у ношеному костюмі тягне за умовною ієрархією не менше, ніж на полковника, а може, й більше. Правда, вже через хвилину Хаблак зрозумів свою помилку, бо, привітавшись, Дробаха представив йому чоловіка в чорному піджаку:

— Павло Сергійович Деркач. Бачу — ви незнайомі. Павло Сергійович працює в науково-дослідному інституті криміналістики. Він — наш експерт.

Чесно кажучи, Хаблакові не дуже подобалися так звані вчені мужі від криміналістики, особливо такого, явно піжонського вигляду, проте нічим не виказав свого ставлення до Деркача, справедливо розсудивши, що зовнішність і перше враження ні про що не говорять.

— Кого чекаємо? — запитав Хаблак.

— Прокурора міста, — пояснив Дробаха.

Тільки-но мовив він ці слова, як з’явився прокурор у супроводі високого літнього чоловіка в формі — як виявилось, начальника аеропорту, і всі вони попростували до майданчика, де складали багаж для контролю перед завантаженням у літак.

— Скільки пасажирів мали летіти цим рейсом? — запитав Хаблак у Дробахи.

— Сорок чотири. І зважте, міну підклали до валізи комусь із пасажирів. Одному із сорока чотирьох.

— Звичайно, — погодився Хаблак, — який же дурень сам візьме її з собою. Надто розкішно для самогубства. А про те, що контролюються не тільки речі, які пасажири беруть з собою, а й весь багаж, злочинець не знав.

— Безперечно.

— Отже, був намір знищити одного із сорока чотирьох, — задумливо мовив Хаблак.

— Так, — кинув Дробаха.

— Пасажирів затримали?

— Усі чекають нас.

Хаблак уявив нетерплячих і знервованих пасажирів, чомусь перед його зором постав натовп у центрі великої порожньої зали — зовсім різні люди стирлувалися посеред приміщення і дивилися на них із Дробахою, одні підозріливо, інші з надією, гнівно, прохально, запобігливо: що не людина, то інакший вираз обличчя та інший настрій, але всіх об’єднувала неприязнь до них, наче вони з Дробахою завинили чимось, і водночас надія, буцім одного їхнього слова досить, аби всі хвилювання і переживання закінчились та їх нарешті посадили в літак і доставили до Одеси.

Їх зустріли на майданчику, де стався вибух, начальник служби контролю і високий сутулий чоловік у міліцейській формі. Хаблак трохи знав його — підполковник Устименко — зустрічалися на якійсь республіканській нараді, запам’ятав не так його, як чуприну, купу шосткого дротяного волосся, здавалося, торкнись — і подряпаєшся.

За роки, що вони не бачилися, Устименко посивів і постатечнішав, але волосся, як і раніше, безладно стирчало з-під кашкета.

Від валіз, які лежали купою посеред майданчика, майже нічого не лишилося. Експерт почав фотографувати місце події, Хаблак з Дробахою заходились уважно оглядати залишки речей.

Устименко підійшов до Хаблака, скрушно похитав головою і мовив:

— Бачите, тут рознесло все на друзки. — Пояснив, хоч це було й так видно. — І ніхто не скаже, в якій саме валізі стався вибух.

Начальник аеропорту, почувши ці слова, розвів руки й зауважив розпачливо:

— Ну, добре, ми знаємо, що все одно міну знайшли б і знешкодили. Але ж які негідники: свідомо хотіли знищити і десятки людей!

— Де пасажири? — похмуро запитав Хаблак.

— Ми влаштували всіх у готелі. Попросили зачекати дві—три години. Пояснили, чому затримка, і всі погодились.

— Ходімо, — запропонував Дробаха, — тут розберуться і без нас. А пасажири й так знервовані. До речі, — поцікавився, — літак чекає на них?

— Звичайно. Тепер усе залежить од вас.

— То більше, — заметушився Дробаха й попрямував до готелю, глибоко засунувши руки в кишені піджака.

Бабця, яку Хаблак почав розпитувати першою, дивилася на нього злякано, відповідала невлад, нарешті запитала:

— Чекай, що ти про чемойдан? При чому тут мій чемойдан? Ти скажи, чому люди гинуть? Чому шпигунів пустили, як їх, американських, ну, що в беретках? Кажуть, напали на літак?