Справді, Людмила Романівна подарувала слідчому щиру усмішку н заспокоїла його:

— Не все одно, де чекати літака — тут чи в аеропортівському залі? До речі, чи скоро?..

Дробаха запевнив:

— Хвилин через тридцять, може, раніше. — Він знав, що одеський літак готовий до вильоту, і посадку оголосять одразу після того, як відбудеться розмова з останнім пасажиром.

— О боже, — заметушилася Людмила Романівна, — ви не затримаєте мене?

— Усього кілька запитань.

Жінка нетерпляче засовалася на стільці, і Дробаха почав, не гаючи часу:

— Ви заміжня, Людмило Романівно?

— Звичайно, — відповіла з гідністю, навіть трохи ображено: невже не зрозуміло — жінка з такими даними рідко коли лишається самотньою.

— Мешкаєте в Києві?

— У новому будинку на вулиці Леніна, — одповіла не без пихи.

Дробаха замислився лише на секунду — згадав: на вулиці Леніна останнім часом споруджено лише один житловий будинок.

— На розі Коцюбинського? — уточнив. — Чудовий район, у самому центрі. Квартири поліпшеного планування…

— Так, квартира в нас непогана.

— Двокімнатна?

— Три.

— Чудово, — схвалив Дробаха, — ваш чоловік?..

— Директор комбінату. Юрій Лукич Лоденок. Може, знаєте?

— Лоденок?.. — підвів до стелі очі Дробаха. — Здається, знаю… — він кинув погляд на Хаблака, наче радився з ним, і майор збагнув, що Дробаха вперше чує це прізвище, просто спритно підігрує пихатій білявці. — Кажуть, чудовий керівник.

— Так, чоловіка цінують.

— Головне, аби цінувала жінка.

— Не без того.

— Він проводжав вас до аеропорту?

Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.

— Чоловік опікується мною.

Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.

— Скільки мали багажу? — запитав.

— Дві валізи.

— Ви самі складали речі?

Жінка зневажливо гмикнула.

— Юра не дозволяє мені займатися побутом, — одповіла з гідністю.

“Ну й ну, — подумав слідчий, — невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:

— Летите до Одеси на відпочинок?

— Чоловік дістав путівку до санаторію.

— І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?

— Я витягала із шафи, він складав.

— Невже він уміє це?

— Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?

Дробаха проігнорував це запитання.

— Отже, — вів своє, — ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?

— Так.

— І сам здав їх в аеропорту?

— Він же чоловік!

— Ви завжди їздите на курорт одна? — втрутився Хаблак.

Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.

Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував:

— Залишати вдома такого керівного чоловіка самотнім небезпечно.

— Гадаєте?.. — посміхнулася легко, проте нараз шкіра на її чолі пішла зморшками, певно, іноді й сама думала так — спохмурніла, перевела погляд на Дробаху й повторила: — Вважаєте?.. Тому й розпитуєте про валізи? Кажіть прямо…

— Ну, що ви, просто мусимо уточнити деякі деталі…

Людмила Романівна сплела пальці, стиснула так, що суглоби побіліли, й нараз мовила твердо й переконано:

— Він завів собі коханку й вирішив позбутися мене. А я, як остання дурепа… Так, вертаюсь додому…

Дробаха вискочив з крісла як м’ячик, обійшов довкола столу й нахилився до жінки.

— Ви сприймаєте наші запитання надто серйозно, — спробував заспокоїти. — Просто ми розшукуємо деякі речі, стався нещасний випадок, от і опитуємо пасажирів.

— Так, нещасний випадок… — риси обличчя в Людмили Романівни розгладилися, вона одразу повірила Дробасі, звичайно, їй хотілося вірити йому, й Хаблак подумав, що перепади в настрої жінок рідко коли грунтуються на логіці й залежать переважно від емоцій. — Отже, випадок, а я наговорила на Юрка, сподіваюсь, ви не сприйняли мої слова за чисту монету?