— Не панікуєш? — Федір Федорович відсьорбнув коньяку й примружився од задоволення.

“Алкаш клятий… — ледь не вирвалося в Лапського. — Я б тебе на місці нашого начальства давно б викинув з ресторану без грошової компенсації”.

Однак вирішив, що саме ця якість їхнього директора і влаштовує його, Лапського, і третю з їхньої компанії: завідуючу виробництвом — Ганну Бориславівну Утку. А Федір Федорович нехай бавиться марочним коньяком: щодня має готівкою тридцять — сорок карбованців, іноді навіть півсотні. Подумати тільки — зелений папірець нізащо.

— Що трапилося, Валеро? — запитав директор не дуже стурбовано. — Невже сам не можеш зарадити?

— А трапилося те, Федю, — не без злостивості повідомив Лапський, — що сьогодні твоя тридцятка гавкнула.

— Не бреши.

“Цей бовдур ще й не вірить!” — подумав Лапський і мовив, понюхавши коньяк і ледь торкнувшись його губами:

— І не тільки сьогодні…

Нарешті до директора дійшло. Поставив недопитий келишок, запитав недовірливо:

— Ти маєш на увазі?..

— Я не жартую, Федю. — Лапський поклав ногу на ногу, погойдав нею, з задоволенням дивлячись на блискучий носок лакованого туфля. — Оця шльондра, Надька Наконечна, намовляє офіціантів і свою п’ятірку сьогодні не внесла.

Директор безжурно махнув рукою.

— Звільнимо! — вирішив. — Надьку звільнимо, й з кінцями.

— Не вийде.

— Це чому ж? Запишемо доганяку — знайдемо за що, потім розгляне профком, а я — наказ. На скарги клієнтів спишемо.

— Ні, — похитав головою Лапський, — ця пройда язиката, комсомольська совість у неї, бачите, заговорила, піде по інстанціях, а нам це зовсім не потрібно.

— Що ж робити?

Тепер Валерій Савич побачив справжню тривогу в директорових очах. Відпив коньяку й мовив тоном, що виключав заперечення:

— Зробиш так, Федю. Наконечній замість догани — подяку. І у відпустку її, я вже домовився з профкомом, путівку до Одеси виділили. Санаторій, тепле море, пляж — усе це передовикам виробництва.

Директор незадоволено покрутив головою.

— Повернеться — на шию сяде.

— Ні, — блиснув очима Лапський. — Не повернеться.

— Це чому ж?

— А ти щось придумай. Цілий місяць на роздуми. Висуни її кудись, як передовика виробництва. Надька до того ж студентка торговельного інституту, їй рости треба, а не в офіціантках бігати.

— Важко, — сумно заперечив директор. — Вона ж у нас не так давно…

Лапський розізлився.

— А мені, гадаєш, легко було їй путівку вибити? — вигукнув. — Люди роками працюють, а тут… І все ж зробив!

— Путівка — в наших руках, а висунення від тресту залежить. Непевна справа…

Лапський подумав, що директор на цей раз має рацію. Але ж відмова сплачувати щоденну десятку чи п’ятірку — тільки початок. Зрештою, ці десятки — на дрібні витрати директорові й ще декому, аби мовчали.

Основне ж джерело їхніх прибутків (його та завідуючої виробництвом Утки) зовсім інше, про нього не знають ні директор, ні офіціантки. Правда, можливо, хтось і здогадується, приміром, Надька, тому слід негайно і в корені знищити крамолу — Надія Наконечна не повинна повернутися до ресторану.

Валерій Савич насупився: зрештою, є різні способи, однак про них не мусить знати ніхто, навіть цей телепень у директоровому кріслі.

І ще: треба обговорити цю проблему з Уткою. Розумна жінка, енергійна й рішуча. Світла голова, вміє знайти підхід до людини. Не розкидається грішми — одному п’ятірочку, другому — червоненьку, і все тишком-нишком, акуратно, всі дякують їй і кланяються.

А за що, спитати б?

Лапський самовдоволено посміхнувся. У них все організовано, усе продумано й зважене. Ну, хто може навіть уявити, що в основному всі махінації робляться не в ресторані, а в скромній їдальні самообслуговування на першому поверсі?

У ресторані — ажур, ресторан — під ковпаком трестівських ревізорів та працівників відділу боротьби з розкрадачами. Те, що офіціант припише до рахунку карбованця чи десятку, то його особиста справа: спіймався — відповідай, офіціантові можна записати догану, звільнити з роботи, навіть, у крайньому разі, коли вже точно схопили за руку, віддати під суд…

Усе правильно, і він перший виступить на загальних зборах колективу з гнівним засудженням негідної поведінки любителя чайових.

А що: знай, у кого брати. Для цього ти поставлений тут, для цього й бігаєш з чорним метеликом чи хилитаєш стегнами, знай, перед ким хилитати, — клієнт мусить платити за все…