Хаблак підвівся. Варвара Володимирівна не переконала його, тепер слід було побувати в мостозагоні — якщо Іван Петрович справді виготовив міну з годинниковим механізмом, мусив лишити там хоч якісь сліди.

Вибухівка просто так на вулиці не валяється.

8. Кузьма поставив на стіл три пляшки сухого вина, виклав пакунок із закускою, почав розгортати, муркочучи під ніс:

А я еду, а я еду за туманом,

За туманом и за запахом тайги…

Дем’ян, який уважно й мовчки спостерігав за товаришем, підправив не без іронії:

А я еду, а я еду за деньгами,

За туманами пусть едут дураки…

Кузьма зареготав весело й незлостиво.

— Ти мені все одно не зіпсуєш настрою, — одповів. — Не сердься.

— З чого взяв?

— Наче не видно: сидиш, як борсук у норі.

— Гадаєш: приємно втрачати товаришів?

— А ти не втрачай — поїхали разом.

— Скажеш таке. Не в Боярку мотнутися… І навіть не в Херсон…

— Подумаєш: півдоби — і в Братську. Не встигнеш і виспатися. Летиш, куняєш, вродливі стюардеси годують тебе…

— Але ж Київ! — упевнено заперечив Дем’ян. — Вийдеш на схили — Дніпро!

— А ти Ангару бачив?

— Кажеш, наче сам бачив.

— Не бачив, — зітхнув Кузьма. — Та Микола Петренко казав: красота! А післязавтра і я побачу…

— Побачиш… — погодився чи то з жалем, чи то осудливо Дем’ян. — Хоч напиши.

— Не забуду. — Кузьма виклав на тарілку добре підсмажених, ще теплуватих, курчат, розпакував кульок з пиріжками. У кімнаті запахло так смачно, що Дем’ян не витримав і ковтнув слину.

— Де ж то Гліб подівся? — запитав.

— Нетерпеливишся?

— Від курчат такий дух — спробуй утриматись!

— Еге ж, посидимо ми сьогодні добре, — мовив Кузьма і, наче у відповідь на ці слова, двері розчахнулися і до кімнати увірвався Гліб Ластівка: розпатланий, пожвавлений, в недбало заправленій у штани картатій сорочці. Обійшов навколо столу, помацав пляшки, сказав зневажливо:

— “Оксамит України”, “Перлина степу”, “Гурджані”… А горілочки не взяв?

— Переб’єшся, — відрізав Кузьма.

— Все ж товариша проводжаємо. За це грамів двісті—триста не завадило б…

— А я “сухар” поважаю, — заперечив Дем’ян, — у голову не б’є, веселить і пити приємно. Де “Гурджані” взяв?

— На Карла Маркса — у винному. Хоч в останній день пофортунило, у Сибіру, кажуть, з сухим вином важкувато.

— Там здебільша спиртом пробавляються, — радісно потер руки Гліб. — Морози, ми таких і не нюхали. — Він рішуче присунув до столу стілець, узявся відкорковувати пляшки. — Ставлю п’ять пляшок “Сибірської”, — підморгнув Дем’янові, — проти чекушки: не мине й року, як наш друг Кузьма Зінич знову об’явиться в граді Києві.

— Це ж чому? — здивувався Кузьма.

— Бо відморозить свого нахабного носа. Звик його всюди сунути, а там, брате, в цьому плані суворо.

— Звідки знаєш?

— Сорока на хвості принесла. — Гліб налив усім по півсклянки червоного густого вина, подумав трохи й долив ще. — То вип’ємо за майбутнього першопроходця Кузьму Зінича, аби ходив він з необмороженим носом. За тебе, друже!

Кузьма відсьорбнув, смакуючи, дивився, як Гліб спорожнив склянку двома ковтками, як повільно, маленькими ковточками, п’є Дем’ян, і подумав: шкода… Шкода лишати і друзів, і Київ, і цю не дуже велику й комфортабельну кімнату в гуртожитку, де прожив понад три роки.

Усього шкода, і як ще там, у Сибіру, поведеться…

Он Дем’ян дивиться сумними очима, що поробиш, може, й не скоро доведеться стрітися…

Дем’ян нарешті допив вино, чомусь понюхав порожню склянку, поставив повільно й, не поспішаючи, потягнувся за пиріжком, Дем’ян усе робить повільно, але добротно, не дуже-то й перевиконує норми, процентів на п’ять, але в цеху його поважають більше, ніж деяких заповзятливих базік-ударників, у Дем’яна взагалі не буває браку, не існує деталі, яку б зіпсував, — токар високого польоту, класний спеціаліст, член парткому заводу.

Дем’яна знають не тільки на їхньому підприємстві, його портрет — на районній Дошці пошани, через місяць — півтора одержить квартиру в новому будинку — все одно їхнє гуртожиткове братство розпадеться.

Ця думка чомусь не принесла Кузьмі полегшення — допив вино і взявся пригощати друзів:

— Курчата-табака, хлопці, чуєте, з часниковою підливою. Візьми, Дем’яне, аджики, в роті горітиме, а ти вином залий, грузини так і роблять.

— Учений, — посміхнувся Гліб. — Їж курчат і пий вино, у Сибіру не дадуть. Там харіусом та лосятиною харчуватимешся і морошкою закушуватимеш.