— Коли ви востаннє бачили Сидоренко?

— Перед самим нашим від’їздом на дачу. Місяць тому, в середині червня. Ми відпустили її, попросилась з їздити до подруги в Київ.

Устимчик насторожився:

— У Київ, кажете? А вона ніколи не розповідала про цю подругу?

— Аякже, кілька разів. Чи то Федоренко її прізвище, чи то Федосенко. Ольга ще посилки від неї одержувала. Знаєте, різні делікатні речі: кофточки, сукні, білизну, панчохи… Навіть я в неї купувала.

Устимчик сидів як на голках.

— А ви не могли б уточнити прізвище подруги Сидоренко?

— Хвилиночку, — професорка підвелась і, грайливо загорнувши халат, так, щоб на мить показати дорогу прозору білизну, пронесла своє мало не стокілограмове тіло в сусідню кімнату.

“І воно туди ж…” — подумав Устимчик, чуючи, як скрипить паркет під важкими кроками.

— Ой, яка невдача, — повернулась Аглая Дем’янівна, — була кришка від посилки, так на неї Ольга сковороду ставила, ну, й пропалила…

Справді, на диктовій дощечці сковорода випалила величезне чорне коло. Але з боків можна було розібрати початок прізвища “Фед…” і трохи вище перші літери адреси “Буль…” і останні — “кв. 8”.

— Я у вас заберу цю кришку, вона нам згодиться.

Адже те, що для професорки не становило жодної цінності, могло стати серйозним орієнтиром і важливим доказом проти злочинниці.

“Так і є, — подумав лейтенант, — подруги були зв’язані спекулятивними справами, потім чогось не поділили. Ось і вбивство на схилах”.

— У Сидоренко бував хто-небудь? — запитав Устимчик.

— Ні, характер у неї, знаєте, — закрутила головою Аглая Дем’янівна, — м’яко кажучи, не дуже привабливий. Відлюдна якась, усе мовчить, що не скажеш, вовком дивиться. Іноді зауважиш, то зиркне — аж страшно стане! Я її звільнити хотіла, та чоловік у мене ліберал: почекаймо та почекаймо… Де, мовляв, кращу знайдеш? Тому й терпіла.

— Часто вона одержувала посилки?

— Приблизно раз на два місяці. Іноді частіше.

— І всі з цінними речами?

— В усякому разі, такі в нас іноді важко дістати. Здебільшого речі дамського туалету… — Також чоловічі вовняні сорочки, гарні дитячі костюмчики.

— А до неї ніхто не приїздив?

— Не бачила.

Устимчик показав Аглаї Дем’янівні фотографію вбитої на дніпрових схилах.

— Це не Ольга Сидоренко? — запитав.

Професорка довго тримала знімок.

— Вона! — мовила нарешті впевнено. — Я так і знала, що Ольга цим скінчить. Що не кажіть, а злочинні нахили…

Устимчик подивився на жінку здивовано: треба ж таке — не злякалася, навіть не здивувалася.

— Отже, ви твердите, — перебив професорку, — що тут сфотографовано Ольгу Іванівну Сидоренко, котра до недавнього часу була у вас хатньою робітницею?

— Так, тверджу.

— Доведеться написати про це, Аглає Дем’янівно.

— З задоволенням. Пройдемо до кабінету чоловіка. Там зручніше.

Хаблак прилаштувався за столом і зосереджено малював кульковою ручкою якісь фізіономії, а Дробаха за звичкою дмухав на кінчики пальців.

Устимчик закінчив свою розповідь і вичікувально дивився на колег.

— Молодець, — відірвався від паперу Хаблак, — це вже факти!

Дробаха був настроєний не так оптимістично:

— Цікаво, нічого не скажеш… Можливо, це нитка.

— Які в тебе пропозиції? — запитав Хаблак Устимчика.

— Слід запросити колонію, де відбувала покарання Сидоренко. Дізнатися, хто з жінок за останні два роки виїхав після звільнення у Київ. Можливо, одна з них буде цією Федоренко чи Федосенко. Далі — орієнтири в нас більш-менш точні: бульварів у Києві не так уже й багато. В одному з будинків у восьмій квартирі живе жінка, прізвище якої починається літерами “Фед…” Ну а решта — справа техніки.

Хаблак глянув на Дробаху. Той кивнув:

— Гадаю, Сергію Антоновичу, пропозиція слушна.

Через день з колонії пришло повідомлення: у 1978 році після відбуття покарання за спекуляцію до Києва виїхала Катерина Гнатівна Федорченко. А через кілька хвилин її адреса вже лежала на столі в Хаблака: Катерина Гнатівна мешкала на бульварі Шевченка.

Капітан розпитав про Федорченко дільничного інспектора. Той добре знав її: жінка років сорока п’яти, вдовиця, працює друкаркою-надомницею. Про спекулятивні зв’язки Катерини Гнатівни дільничний інформації не мав. “Гадаю, продовжує цю ж механіку, — сказав. — Але доказів не маю”.