Про всяк випадок старшина домовився з огрядною і голосистою завідуючою, щоб столичного капітана, зважаючи на зайнятість, все ж вирізняли серед курортників. Завідуюча пообіцяла обслуговувати Хаблака без черги у власному кабінеті, але на вулиці старшина хитро підморгнув капітанові й повідомив, що це — справді про всяк випадок, бо він уже говорив з дружиною громадського автоінспектора: сьогодні припізнилися, а завтра вона обіцяла насмажити свіжих бичків — виявляється, в Азовському морі ще не перевелися бички, іноді трапляється й сула, якщо Хаблак трохи затримається тут, сула йому забезпечена, а хто не їв свіжопідсмаженої сули, той не знає смаку справжньої риби.

Чесно кажучи, Хаблак не знав навіть, що таке сула, не чув, що існує така риба, й старшина поблажливо пояснив, Що на Азові сулою називають судака, а Хаблаків господар працює шофером у рибгоспі — ось чому перед капітаном і відкриваються необмежені рибні можливості.

Перед тим, як відвідати Валентина Остаповича Сороку, Хаблак скупався в морі. Сороку в селі всі знали, працював він завгоспом у санаторії й приходив додому тільки ввечері, капітан, правда, міг знайти його і вдень, та вирішив, що краще познайомитися з Сорокою вдома, коли ніхто не заважатиме.

Дув свіжий вітер, він розгойдав мілке Азовське море, гнав двометрові хвилі, й більшість курортників сумно лежала на пляжі. Добре, що вітер не наніс дощових хмар — у сльоту в цьому селищі зелена нудьга, єдина розвага — кіно, але фільми міняються раз на тиждень, молодь, правда, пробивається на танці в санаторій, а що робити людям сімейним і літнім, з котрих і складалася тут основна маса курортників?

Хаблак повільно роздягнувся й пішов назустріч хвилям, супроводжуваний іронічними посмішками підтоптаних ма-. трон. Постояв трохи на піщаному березі, усім тілом відчуваючи свіжість вітру й солоність важких бризок. Вичекав момент, ступив кілька пружних кроків і пірнув просто під двометрову хвилю, що з гуркотом накочувалась на берег. Якщо б потрапив на пінястий гребінь, хвиля зім’яла б його, перекрутила й викинула назад, а то й непритомного віднесла в море — так трапляється з самовпевненими, та не дуже вмілими плавцями. Але Хаблак виплив уже на гребінь другої хвилі, скотився з неї вниз далі від берега. Тепер міг вільно лежати й гойдатися — дивне відчуття легкості, розкутості й душевної піднесеності, коли людина лишається наодинці з морем і вітром, солоними бризками, пінястими гребенями, невгамовним шумом, — можна співати на весь голос за кілька десятків метрів від берега й ніхто не почує тебе.

Хаблак гойдався й співав, іноді вода заливала йому обличчя, відкашлювався й знову співав — скучив за морем, солоним вітром і безмежним небом, по якому мчали рідкі білі хмарки.

Вийти з бурхливого моря важче, ніж підпірнути під двометрову хвилю, та все ж Хаблак вміло вибрав момент, багатотонна хвиля підняла його й винесла на берег, наступна, ще більша, грізна й ревуча, хотіла накрити з головою, проте капітан не гаявся, рвонувся до берега, й хвиля лише наздогнала його й підштовхнула до пляжу.

Тепер матрони дивилися на Хаблака шанобливо, навіть запопадливо, але капітанові до шмиги були і їхня зверхність, і їхня поштивість, підхопив одяг і подався далі від пляжу з його людським стовпотворінням. Довго лежав, утупившись обличчям у розстелену сорочку, здається, навіть задрімав, потім знову скупався й пішов розшукувати Сороку.

Садиба Валентина Остаповича була схожа на замкнутий прямокутник: з двох довгих боків тягнулися господарські будівлі й дім, вузький і довгий, торець замикали з вулиці високі ворота, а з протилежного боку дерев’яний паркан, за яким височіли фруктові дерева, переважно абрикоси й черешні. Спочатку Хаблак здивувався: для чого відгороджуватися парканом од саду, й лише потім збагнув, що садиба так розпланована для захисту від злих зимових вітрів, які налітають то з моря, то з приморських степів, продувають село з усіх боків, і нема від них захисту, крім парканів та будівель.

Під парканом у глибині садиби Сороки стояв блакитно-оранжевий високий польський намет, схожий на невеличкий пустотливий будиночок. Перед ним під молодою невисокою черешнею за дерев’яним столом, вкритим цератою, вечеряла сім’я — певно, курортники, що приїхали на такому ж оранжевому, як і намет, “Москвичі”.

Крім курортників, на подвір’ї нікого не було, і Хаблак посунув до них, щоб одержати хоч якусь інформацію про Сороку. Та не встиг проминути й половину подвір’я, як з мазаного глиною сарая вийшов невисокий чоловік у полотняних штанях і жовтій майці, перепинив Хаблака, мовивши не зовсім дружелюбно:

— Кімнат нема, все зайнято.

Мабуть, капітан видався йому черговим курортником, що блукає селом у пошуках квартири, а влітку, коли здаються під житло навіть сараї, хазяї стають неймовірно прошеними й нахабними.

Хаблак зупинився, розглядаючи Сороку. Лисуватий, черево випинається з-під майки, очі світлі, глибоко заховані, весь вираз обличчя не те що злий, але принаймні непривітний.

Сорока сприйняв Хаблакове вичікування як прелюдію до умовлянь здати хоч яку-небудь халабуду, а все це, либонь, уже остогидло йому, бо плюнув під ноги зневажливо й сказав грубо:

— Повилазило вам, чи що? Не бачите, намет стоїть, культурні люди мусять у наметі тулитися, а вони ж на “Москвичі” приїхали…

Певно, уявлення Сороки про становище людини визначалося тим, приїхала вона поїздом, автобусом чи власним лімузином. Отож, іще раз змірявши поглядом непорушного Хаблака, одвернувся, сповнений власної гідності.

— А мені квартира не потрібна, — нарешті обізвався Хаблак. — Уже маю.

— То чого ж тоді?.. — Либонь, господар хотів сказати “морочите голову”, та схаменувся вчасно, певно, помітивши, що стоїть перед ним не типово-показовий курортник у м’ятих штанях, неголений і з прохальним виразом обличчя, а людина в свіжій тенісці й начищених туфлях.