— Фірма явно несе збитки. Та добре…

“Волга” зупинилася біля Вітиного будинку. Відразу за нею загальмували “Жигулі”.

Сидір Семенович прокинувся на початку сьомої. Тихенько одягнувся, розбудив Віту.

— Зачини за мною, — попросив. — Мені до міста в справах потрібно.

Дівчина сиділа в ліжку й блимала спросоння очима. Припухлі вії, ранні зморшки й жовтий нездоровий колір шкіри — все це не прикрашало її.

— І куди ти так поспішаєш?

— Справи, кажу. Слухай мене уважно. Обідайте без мене, я буду зайнятий. Вечерятимемо разом, скажи Ступакові, він організує. Чекайте на мене тут десь о восьмій. Дівчаток не відпускай. Завтра, можливо, подамось на природу.

— Ах ти ж, мій пупсику! — Віта послала Сидорові Семеновичу поцілунок. — Природа — це законно.

Сидір Семенович пробув у Львові три дні. Коли повернувся до Івано-Франківська, Люба вручила йому телеграму з Києва: “Виїжджаю на тиждень Черкаси гості тьоті Жені цілую Галя”.

— А я, як останній дурень, зустрічав її у Львові на вокзалі, — розсердився Сидір Семенович. — От і домовляйся з жінками. Написала ж, що виїде з Євпаторії вісімнадцятого. Почекай, де ж лист? Може, я помилився? — витяг з кишені потертого папірця. — Ні, точно — вісімнадцятого. Пише:

“Живу непогано. Кімната в мене маленька, та затишна. Вікно виходить до садочка, тут ростуть абрикоси й виноград. Господар здає ще дві кімнати курортникам. Компанія гарна, неподалік живе один київський вчитель, дуже приємна людина й навіть закоханий в мене. Бачиш, я не така вже й стара. Взагалі, залицяльників вистачає, є ще один, але не хвилюйся, ти ж мене знаєш, підстав для ревнощів нема. Виїжджаю вісімнадцятого, учитель хоче мене супроводжувати, здається, в нього квиток на той же поїзд.

Як у вас справи? Звичайно, вже не встигну одержати від тебе листа, але все ж питаю.

Ігорю краще. Хочеться вже додому…”

Сидір Семенович сховав лист, потягнувся, щоб обняти Любу.

— Всі ви, жінки, такі: сьогодні — одне, завтра — інше. Нема у вас царя в голові.

— Не чіпайте, бо подряпаю. І тьоті Галі поскаржусь!

— Ну-ну… Я тобі поскаржусь… — Сидір Семенович схопив дівчину за талію.

— Не займайте, кажу. Бо розсерджусь! — Дівчина спритно вивернулась, скочила за стіл. — Лисий вже, а туди ж…

Сидір Семенович хотів відповісти щось ущипливе, та раптом різко повернувся і вийшов у сусідню кімнату.

— Показились вони, чи що? — дивувалась Євгенія Вікторівна: — Треба замовити телефонну розмову.

Справді, підстави для здивування були: щойно вона одержала телеграму з Івано-Франківська:

“Стурбований мовчанням Галини. Терміново телеграфуйте. Сидір”.

— Теж мені, голова, — пробуркотіла Євгенія Вікторівна. — Я, може, теж стурбована її мовчанням. Та при чому тут я і про що маю телеграфувати?

Через кілька годин, почувши в трубці заглушений відстанню голос Сидора Семеновича, почала роздратовано вичитувати:

— Ви з Галиною раніше між собою розберіться. Чому вона мовчить? Посварилися, чи що? А я при чому?

— Хіба її у вас нема?

— Ви тільки обіцяти можете… Третій рік: приїду та приїду. Як її здоров’я?

— Я вас питаю, вона ж у Черкасах…

— Ти, Сидоре, з мене божевільну не роби!

— Я серйозно, тьотю Женю. Одержав з Києва од неї телеграму, що їде до вас у гості. Три дні тому.

— Почекай, почекай! — Євгенія Вікторівна захвилювалась. — То де ж вона?

Як тільки телефоністка оголосила, що розмову закінчено, Сидір Семенович замовив Євпаторію. Лікар санаторію, де лікувався Ігор, підтвердив: мати Загорулька виїхала з Євпаторії вісімнадцятого липня.

Просто з головпоштамту Сидір Семенович поїхав у міліцію.

Хаблак зазирнув до кімнати Устимчика й поманив лейтенанта пальцем. Коли той вийшов, підморгнув.

— Дещо новеньке, — сказав і, взявши Федора під руку, легко підштовхнув. — Пішли, пішли, поговоримо.

— Два слова, Сергію, — почав благати Устимчик. — Я ж помру від нетерпіння.

Устимчик уже відчинив двері кімнати.

— Секунду. — Підійшов до столу й, не кваплячись, розклав кілька фотографій.

— Галина Петрівна Загорулько, — мовив спокійно, наче Устимчик уже знав її. — Вчителька з Івано-Франківська. Її труп ми знайшли на дніпрових схилах.

— Невже! — Устимчик схопив фото, почав уважно розглядати. — Стільки часу витратили на цю історію, що зрадієш навіть фотографії. А вона… вродлива.