Жодний м’яз не ворухнувся на обличчі Загуменного. Відповідь була точною й твердою:

— Так.

— Де ж ви з нею познайомились?

— В Євпаторії. Під час моєї нинішньої відпустки.

— Чи не могли б ви розповісти нам про стосунки з нею?

— Власне, чого ви хочете?

— Як познайомились, коли. Може, вона вам або ви їй подобались?

— Яке це має значення?

— Іноді в житті все так переплітається, що й міліцію цікавлять такі речі.

— Гаразд. Я розповім вам усе чесно. Лише з умовою, щоб це не вийшло звідси. Я нічого не боюсь, але їй, може, будуть неприємності. Так от, Галина Петрівна мені сподобалась, я навіть сказав їй про це. Більше того, запропонував руку й серце, знаючи, що вона заміжня. Одержав відкоша. На жаль… Ось і все.

— Приїхали до Києва разом з нею?

— Так. Радів, що бачу її, і сумував, що востаннє.

— Хто зустрічав її на вокзалі?

— Ніхто. Тут ми попрощались. Галина Петрівна хотіла, щоб я пішов. Сама лишилась на вокзалі, щоб закомпостувати квиток. Більше ми не зустрічалися.

— І ви поїхали додому?

— Так. Тролейбусом.

— Коли повернулись, нікого не зустріли з сусідів, знайомих?

— Може, когось і зустрів, зараз не пригадую.

— А потім де були цього дня?

— Ніде. На душі важко, провалявся на дивані до вечора.

— І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?

— Ні. Але для чого все це вам?

— А може, кинемо придурюватись? — запитав Устимчик. — Може, все ж говоритимемо правду?

Загуменний здивовано звів брови:

— Які у вас є підстави брати під сумнів правдивість моїх слів?

Хаблак поклав перед Загуменним фотографію, зроблену на місці злочину.

— Впізнаєте?

Загуменний взяв фото, уважно роздивився, відклав.

— По-моєму, ця фотографія повинна більше цікавити вас, — сказав спокійно. — Це ж по вашій лінії.

— По вашій також! — посміхнувся Устимчик.

— Жартуєте… Я криміналістикою ніколи не займався.

— І гвалтуванням також?

— Я попрошу вас!..

— І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?

— Дозвольте… — Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. — Не може бути… Галина Петрівна? Вона?

Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.

— Ви останній із знайомих Загорулько, — сказав Устимчик, — які бачили її живою. Вона писала чоловікові, що ви залицялись до неї. Того ж дня, коли ви разом повернулися з Євпаторії, Галину Петрівну згвалтували й вбили на дніпрових схилах. Чому б вона пішла туди сама? Певно, туди завели її ви. Чим можете довести, що ви — не вбивця?

Загуменний згорбився.

— Я любив її, — сказав якось стомлено. — Я любив її по-справжньому.

— І ви вважаєте це за доказ? — В тоні Устимчика звучала іронія. — І погрожували вбити?

— Я? Погрожував?

— Згадайте розмову в Євпаторії. На вулиці, після кіно…

— Звідки знаєте?

— Ми ще й не те знаємо.

Загуменний одразу якось знітився.

— Я любив її! А ці слова якось вирвались…

— Ну, ну… — похитав головою Устимчик.

— Як бачите, — сказав Дробаха, — поки що все проти вас. Згадайте, хто вас бачив двадцятого липня між десятою і п’ятою годинами дня. Особливо між першою і третьою.

— Я ж вам казав, що був дома.

— Тоді, — констатував Дробаха, — ми мусимо зробити у вас обшук. Зараз я візьму в прокурора постанову. Повинні вчинити так, бо факти проти вас.

Загуменний займав однокімнатну квартиру на Першотравневому масиві. Обстановка його кімнати була спартанською: вузьке залізне ліжко з тонким матрацом, великий стіл, дешева шафа для одягу. І всюди, де тільки можна було покласти, книги. На столі й підвіконні, на шафі й у величезних, під стелю, стелажах. Новенькі, у яскравих, з блискучим золотом палітурках, і пошарпані, з пожовклими від часу сторінками; великі й такі, що вміщалися на долоні; романи всесвітньовідомих письменників і таких, чиї прізвища Хаблак зустрічав уперше; вірші, філософські трактати, наукові збірки, підручники…

Поки оперативники робили обшук, Хаблак машинально знімав з полиць стелажів то одну книгу, то іншу, гортав, вихоплюючи окремі слова чи думки, задивлявся на майстерно зроблені старовинні гравюри, з ніжністю гладив товсті, немов картонні, сторінки давніх видань. Піймавши на собі глузливий погляд Устимчика, що зосереджено переглядав вміст шухляд стола, схаменувся й почав допомагати товаришам. Та скоро його увагу привернула невеличка, скромно видана книжечка. Відкрив випадково десь на середині, в око впали рядки: