Шрифт:
«Пам’ятай, Павлушо… мати думає про тебе. Молиться за тебе… Я ждатиму. Я виглядатиму тебе в небі, серед зірок. Ніщо лихе не торкнеться тебе, і безодня чорна не поглине тебе…»
Серце Тані стукає біля його грудей. Її тепло вливається в єство Павла, оновлює сили його. Її подих поряд, у просторі. Її голос шепоче над вухом:
— Ми ждемо тебе, коханий… Я і дитя… Його ще нема…. його ще не видно. А дорога вогняна для нього готується. І я бачу в далині ясні очі нашого дитяти. Вони не затьмаряться горем… Іди, мій друже, лети… З тобою нічого не станеться. Ми збережемо тебе…
Юрба проводжаючих. Дружній гомін радості і торжества. Знамена. Як хвилююче. Як урочисто! Люди! Ви прекрасні! Люди! Ми проб’ємо страшні стіни власної темряви і ворожих традицій! Ми скинемо бруд тисячолітніх воєн і суперечок, забобонів і тортур, деспотизму і рабства!
Друзі. Космонавти. Міцні потиски рук, дружні посмішки, теплі слова. Спасибі вам, чудові товариші, спасибі вам… за спільні шляхи, за нелукаві серця, за міцність ваших долонь, за вірність!..
Суворе обличчя конструктора Петрова. Байдуже, спокійне. Ах, як він уміє прикидатись, виснажений, похмурий учений! Напевне, клекотить від тривоги, серце розривається від болю за Павлом! Сам би, я ж знаю, перетворився у вузлик корабля, аби лиш не було аварії, катастрофи! А зовні — жодного знаку. Поглядає спідлоба на Павла, на корабель «Марс-18», зітхає, зиркає на небо…
— Ну… ти ж дивись, — сердито буркоче він. — Щоб все було як слід… по інструкції… Не забувайся. Акуратно підходь до того… як його… Фобоса…
Павло сміється. Обнімає старого буркотуна. Міцно цілує в пергаментну щоку. В куточку ока Петрова щось блищить. Ну, та хай! Павло нічого не бачить.
Президент міцно, мов кліщами, тисне руку космонавта.
— Ну… ну… Ми ж тут все приготуємо! Як слід. Тепер уже буде інакше! Я знаю. Ти не підведеш. Бачиш же — Земля жде. Не можна більше нам ждати. Не можна. Пора знати… Пора! Правда ж, Павлушо?
— Пора, — тихо каже Павло. — Ми будемо знати…
І вже недалеко від корабля, за півгодини до старту, Коваля наздоганяє поштар Космічного містечка. Він задихається, хвилюється. Подає листок паперу.
Телеграма. Блискавка. Ледве встиг…
Павло розгортає, читає:
«Дядя Павлуша. Ти передай марсіанам гарячий привіт. Я скоро виросту і теж прилечу до них у гості. І не тільки я. Нас багато. Я учусь на «5».
Учень другого класу Петя Горнило».
Переглядаються мовчки президент з Петровим, космонавти. Обличчя їхні серйозні. Павло з ясною усмішкою складає телеграму акуратним чотирикутником, ховає в комбінезон.
Останні напуття. Обійми.
Швидкісний ліфт. Хмарки в небі. Гомін далекого натовпу. Сфери космодромних приміщень, неосяжні масиви тайги.
Очі матері, тривожний погляд Тані.
Буря в лісі. Зоряні сходи до Землі. Трепетні руки дружини. Майво далеких знамен. І холодок, солодкий холод тривоги, радості, передчуття у всьому тілі…
Вперед, вперед…
Грім старту. Короткі хвилини перевантаження…
Все звично. І незвично. Все, як завжди. І все ново, радісної Хай буде завжди так. Для всіх!
Чорний космос розкриває обійми. Зоряні неосяжні обійми. Іду, поспішаю. Не гість, не випадковий мандрівник, не войовник! Син твій, брат, спадкоємець неозорих багатств!..
Лечу, моя суджена дорого…
2
Марс наближався. Криваво-оранжевою кулею плив він у отворі ілюмінатора. Корабель, слухняно підкоряючись команді кіберпілота, вийшов на орбіту Фобоса, за дев’ять тисяч кілометрів від планети. Де ти, дивний супутнику? Що ти? Хто ти? Звідки взявся? Чому так тривожиш учених Землі, всіх людей? Хто створив тебе — химерного, незвичайного — і запустив навколо древнього Марса?
Ген вдалині сяє зірочка. Він. Повільно наздоганяє корабель таємничу планетку. Зірочка перетворюється в сферу. Вона блискуча, гладенька. Ще ближче, ще… Сфера темніє, набуває фіолетового тону.
Павло включив радіостанцію. Послав сигнал на Землю. Через кілька хвилин прийшла відповідь: «Земля слухає».
— Підходжу до Фобоса, — сказав Павло. — Готуюсь до фінішу. Фобос — геометрично правильна куля. Це, безумовно, супутник штучний. Прилади відзначили посилену гравітаційну дію. Розбіжність з розрахунками. Приймаю рішення — посадити корабель на Фобос.
Пливуть хвилини. Пливуть віки. Зоряне мереживо супроводжує корабель, стискується до центра. Нема нічого в цю хвилю. Тільки він — посланець Землі — і вібруюча таємнича куля. Вона вже зовсім близько. Дивна. Неземна. Жодної будови на поверхні. Жодних деталей.
В динаміках звучить відповідь. Говорить Петров. Він пробивається крізь шум космосу, крізь тріск розрядів:
— Давай, Павлушо. Тільки обережніше… Ми ждемо…
Як просто. Як по-домашньому. Земле, моя мати прекрасна! Сягнула ти руками синів своїх до далеких світів, і не буде кінця тій путі…