Шрифт:
Тупо тюкнув постріл. Страшно застогнав поліцай, хилячись набік. Конячина здригнулася, смикнула, побігла. Оленка задубілими руками натягнула поводи, зупинила її. Схопила чемоданчик і, жахаючись поглянути на синіюче лице поліцая, кинулася в кущі.
Ноги підгиналися, сльози котилися по її щоках. Вона вбила… Вона вбила людину! Її нудило, дрібно тряслися губи. Вона припала до сосни, ніби хотіла в неї здобути нову силу.
Сосна дзвеніла, заспокоювала. Сосна тривожно кликала до бою. Оленка підсвідомо вчула той голос. Оволоділа собою. Рвучко кинулася вперед.
Треба відійти від цього проклятого місця подалі. Скоріше до Києва. Може, там залишились рідні? Звідти краще зорієнтуватись…
Тіло Оленки все ще здригалось від огиди і жаху, боляче дзвеніло в голові, але хтось внутрішній, хтось в серці, в душі владно штовхав її далі, далі, в страшний вихор життя…
ЖАЛО ГАДЮКИ
Мій Києве, як страшно вороги познущалися над тобою!
Лежить в руїнах Хрещатик. Чорними провалами вікон, ніби очима черепа, світять стіни сотень будинків. Сморід пливе над згарищами. Металеві іржаві конструкції простягають до неба покорчені руки. А по купах цегли, в щілинах руїн вже зеленіє весняна трава, жовтіють квіти кульбаби. П’янючі хмари запахів каштанів пливуть в повітрі, панують над переможеним містом. Чи переможеним?! Чи, може, то лише зовнішній вид — накази гебітскомісара на рекламних щитах, колони чужих машин на вулицях, облави, розстріли, ешелони з українськими хлопцями і дівчатами, яких одправляють на захід?.. Чи є інше життя у тебе, Києве? Чи б’ється потаємно твоє власне серце?
Вражена, пригнічена стояла Оленка над згарищами рідної оселі. Будинок був зруйнований бомбою. Поміж цеглою випинались пошматовані бильця ліжок, мов костомахи якоїсь істоти. Десь тут, під прахом, поховані і її дитячі стільці, шафи, ліжка, книги… все дитинство… І, може, вони… ті, хто народили її, дали життя… мама не захотіла кидати Києва, їхати на схід. І ось тепер… що сталося з нею, де вона? Може, їй пощастило врятуватись?
Оленка зайшла на Сінний базар, купила на окупаційні асигнації кілька пиріжків. Снідаючи, роздумувала, куди податися. Згадала чомусь Олену Антонівну. Ба, а чому б і не зайти до неї. Вона, певне, знає і про батьків. Вона дасть на ніч-другу притулок.
Тихими вулицями добралася до будинку Олени Антонівни. Тут крило війни не торкнулося — будинки стояли чепурні, цілі, незаймані. Тільки людей було мало.
Знайомі облуплені двері. Оленка подзвонила. Ніхто не відповідав. Тоді вона ударила два рази кулаком. Може, нема струму…
Двері відчинила Олена Антонівна. Вона страшенно здивувалась. Потім кинулася обнімати, затягла в коридор. Від неї пахло тонкими парфумами, на голові теліпалися папільйотки.
— Звідки ти? Як ти? Ну й несподіванка! Ну й радість! Заходь, моя королівно, заходь, моя голубонько…
Вона завела Оленку до кімнати, посадовила на розкішний диван. Оленка мацнула поглядом по стінах. Побачила портрет Гітлера. Олена Антонівна підморгнула їй.
— Треба, нічого не поробиш. Кон’юнктура. Допомагає жити…
Губи в неї ворушилися, мов черв’яки, як і колись… як і тоді, коли вона «опрацьовувала» Оленку на свій лад. Очі блудливо усміхалися. Вона була противною, нудною. Оленці кортіло встати й піти. Але розум командував: терпи.
— Попала в оточення під Харковом, — сказала вона. — Пережила зиму в добрих людей. Боялася повертатись назад. А потім не витерпіла… поїхала. Може, десь влаштуюсь на роботу… учителем…
— Хм… учителем, — іронічно хмикнула Олена Антонівна. — Кому тепер потрібні учителі. Да… а ти була… біля дому свого?..
— Була, — похилила голову Оленка. — Бачила… Тільки не знаю… як же вони…
Олена Антонівна опустила очі донизу, зітхнула. Поворушила губами, витерла долонею куточки очей.
— Нема її. Пряме попадання. Він залишився. Почав пити запоєм. Ну, ти знаєш його. А тут німці. Причепився до якогось німця, чи що. Лаявся сп’яна. А той, не довго думаючи, бахнув. Кричить: партизан! Казали мені сусіди. Поховали його…
Оленка слухала тупо, майже не реагувала. Що ще може додати до її горя ця скорботна новина? Чим переповнити чашу суму, яка вже давно переповнена?
Господиня одну мить посумувала для виду, підвелася, плеснула Оленку по плечу.
— Ну, не будемо горювати. Мертвому — мертве, живому — живе. Розмовами тебе годувати не буду. Є їжа солідніша. Зараз приготую. Ну-ну, не переч, бачу, що голодна. Зараз з харчами туго…
Вона майнула перед очима Оленки розкішним шовковим халатом, кинулась до кухні. Оленка оглянула стіни. Побачила свій портрет. Довоєнний. Чого він тут? А навколо ще десяток гарних дівчат. Русих, чорнявих, яснооких і чорнооких, з косами і стрижених. Що це за зборище? Навіщо?
Олена Антонівна повернулася назад, несла в руках сковороду з яєчнею, білий хліб і масло на підносі. В Оленки рот сповнився слиною. Як давно вона не їла такого! Запах свіжого хліба лоскотав ніздрі. Не чекаючи запрошення, взялася до яєчні. Олена Антонівна дивилася на неї, схвально хитала головою.
— Заправляйся. Набирай сили. Що — дивилася на моїх красунь? Ти все-таки найкраща. Цариця. Анітрохи не погіршала. Навпаки, томність якась з’явилася, тайна. М-м-м! Голубонько моя. Яка я рада! А де ж… твій..