Оленка відклала хліб, опустила виделку. Хвиля гіркоти підкотилася до горла. Як вона питає про нього? Як вона питає?

Олена Антонівна покашляла. Підвела погляд вгору.

— Так, так. Загинув, значить… Це не дивно. Мільйони загинули. А ти не сумуй. Не сумуй, горличко. Все мине, забудеться…

Що вона каже, що вона базікає, випещена, облудна жінка?

— Зі мною не пропадеш. Я тут закрутила такі діла. Офіцери німецькі вчащають. Всякі дєятєлі. Ого-го…

— Як вчащають, — не збагнула одразу Оленка. — Чого?

— Як то чого? А хіба не бачила виставку?

— Яку виставку? — дивувалась Оленка.

— Красунь моїх. На таких клюне сам Гітлер!

Кров хлюпнула Оленці до обличчя. Вона збагнула все. Яка підлота! Вона торгує тілом і душею жінок. Вона розкошує на їхньому соромі. Негайно звідси! Геть з темного кубла!..

А з глибини пам’яті виникло суворе обличчя командира школи. Його пронизливі сірі очі заглядають в душу. Чути його владні слова:

— Відкинути емоції в стані ворога. Взяти себе в руки.

Розвідник замикає себе, як людину, в серці. До кінця війни. Він стає таким, як потрібно. Пам’ятай про це, дівчино. Пам’ятай…

Таким, як потрібно. Вона розуміє. Вона не повинна діяти зопалу. А так, як велять обставини. І використовувати їх.

А Олена Антонівна, не відчуваючи її настрою, облесливо шепотіла:

— Ти тепер вільна. Ти тепер хазяйка собі. Таку, як ти, не можна всяким там підсовувати. Така, як ти, — це делікатес, десерт! М-м-м!

Оленку підмивало заїхати їй в пику, але вона стримувалась. Сюди ходять офіцери! Чудово. Прямий шлях найкоротший. Може, їй пощастить відкрити цей найпряміший шлях…

Ввечері за столом зібралась тісна компанія. Огрядний німецький генерал з бряклим обличчям, в пенсне, два обер-лейтенанти в формі СС. Двоє дівчат з яскравими губами, з фальшивими віями ненатурально голосно сміялися, часто палили дорогі сигарети. Вони косо поглядали на новеньку.

Генерал бахвалився. Він швидко сп’янів і щось бурмотів каліченою російською мовою про велич рейху, про «капут більшовикам». А молодий обер, якого дівчата звали Альбертом, витрушував з глибокого портмоне срібні і мідні гроші різних країн, розкладав їх на столі.

Оленка дивувалася, для чого він це робить.

Альберт п’яно сміявся, слина бризкала в нього крізь рідкі зуби. Він істерично вигукував:

— Оце грецькі… А оце французькі… Ми французів, як шкідливих котів… за два тижні — і до нігтя… А оце — польські злоти… Ха-ха, пся крев! А оце югославські… угорські… чешські… Вся Європа в моєму портмоне. Ха-ха-ха! А оце…

Він урочисто підняв угору великий п’ятак. Радянський п’ятак двадцять четвертого року! Ударив ним об стіл і, кривлячи губи, сказав:

— А що… коли ми спіткнемось об цей п’ятак? Га, як ти гадаєш, Генріх? Ти дивись, який він важкий?

Дівчата верескливо сміялися, роблячи злякані очі. А Генріх, презирливо хмикнувши, примружив свої блакитні очі, граючи ними, зиркнув на Оленку, явно кокетуючи.

— Оригінальничаєш, Альберт! Це пусті слова! Вони затяті — совєти, вони хоробрі і безжальні, але не їм, голодранцям, зупинити залізні легіони фюрера…

— Хайль фюрер, — бовкнув генерал, блимаючи п’яними очима.

Генріх не звернув на нього уваги, продовжував:

— Хочете, я розкажу вам цікаву легенду?

— Легенду? — здивувався Альберт.

Оленка прислухалась. Що він меле, цей випещений, кокетливий фашист?

— Розумієте, ці дикуни серед хаосу і руїни мають ще час і охоту творити легенди. Я коротенько… Під час нашого наступу над Дніпром був захоплений в полон один більшовик. Він стійко бився. Його розстріляли. І закопали. З того часу на могилу хтось кладе квіти. Розумієте, це дуже красиво, це благородно — квіти. Але це з певною метою, з викликом нам, переможцям. І люди, ці сільські дикуни, почали переказувати дурну легенду. Ніби той солдат встає вночі з могили, скликає своїх однодумців і нападає на військові об’єкти. Можна було б посміятися над вигадками… але… — Генріх обвів своїх слухачів таємничим поглядом, ефектно закінчив: — Але химерна легенда близька до дійсності. В тому районі справді почали діяти бандити. Поліцаям було велено зрівняти з землею дурну могилу… а вона виростає знову. І знову на ній квіти. Як вам це подобається? — раптом звернувся обер до Оленки.

Вона здригнулася, злякана раптовим запитанням. Потім опанувала собою, відверто сказала:

— Мені подобається, гер офіцер, ця легенда.

— Чому? — нахмурився Генріх.

— Бо це свідчить, що народ не залишає творчості навіть в тяжкі часи. Такий народ — безсмертний…

— Оленко, як ти можеш? — скрикнула Олена Антонівна. — Ви її пробачте, Генріх…

— Що ви, що ви, фрау Єлена, — оскалився в посмішці Генріх. — Вона чарівна. Вона каже правду. Я глибоко поважаю ваш народ — народ Шевченка і… і… ну, неважно… Але найголовніше я не доказав вам, фрейлен! Слухайте! Я покінчу з тією легендою. Чуєте? Завтра я їду з своїм загоном туди, до цієї могили. Дуж-же ром-мантична прогулянка. Треба поставити крапку на легенді. Вона щось дуже затягнулася. Ха-ха! Фрейлейн! Чи не хочете ви бути свідком цієї події? Прогулятися зі мною…