Шостак покликав Мефодьєва, голову міського відділення товариства.

— В житті не боксував, — зізнався дідок. — Я архіваріус загсу. Колишній. Тепер на пенсії. — Він швидко жестикулював худою рукою, вкритою старечими веснянками. — Річ у тім, що я можу бачити рух сповільнено, варто мені лише зосередитись. А рухатися можу швидко. Надто швидко, — проказав дідок, наче соромлячись свого незвичайного дару. — Мені це завжди не подобалось. Усе життя хотів бути статечним.

Якусь мить старий помовчав, а потім продовжував:

— Ну, от… А тепер на пенсії. Звісна річ, кожен шукає собі заняття до душі — сад, рибалка, те-се. А я завше мріяв подорожувати. Спортсмени, знаєте, скрізь бувають. Гадаю собі, а чи не спробувати?… Отак я до вас потрапив, звиняйте, що про все одразу не розповів.

Шостак і Мефодьєв не знали, що робити з цим скарбом. Дід як дід, таких мільйони. Але в цього діда реакція в десять разів швидша, ніж у найкращого боксера!

Саме готували в турне юнацьку збірну міста, але ж вік у нього… Та й чи зможе він виступати за “Буревісник”, будучи архіваріусом загсу? Щоправда, дід уже на пенсії. Звичайно, можливі ускладнення, труднощі. До того ж він навідріз відмовився виступати на рингу в трусах і майці. Сказав, що й так, в піжамі і шльопанцях, може побити будь-кого, навіть найсильнішого суперника.

— Це ж не бокс, це балаган, — бідкався Мефодьєв, безпорадно розводячи руками. — А як у вас з іншими видами, легкою атлетикою, приміром? — спитав він у старого і, не чекаючи відповіді, попросив піти з ними на стадіон.

Тут було небагатолюдно. Промчала, як стріла, по доріжці Холєва Г. — надія товариства на дистанції 5000 метрів. За нею бігла Протасова — загальновизнана нездара із залізними нервами і непохитною вірою в себе. Вертівся з молотом Боря Давиденко. Стрибав з шестом Гусев.

— Стометрівку, га? — запропонував Шостак старому.

Той не заперечував. Йому показали, звідки й куди бігти. Шостак почав було навчати дідка техніки низького старту, але той став опиратись.

— Нехай біжить так, — сказав голова товариства.

Прозвучав постріл стартового пістолета, дідок рвонув, аж закуріло услід. Мефодьєв глянув на секундомір і не повірив своїм очам, а відтак секундомірові.

— Скільки у тебе? — гукнув він Шостаку.

— Вісім і чотири!

— Неймовірно! — Мефодьєв витер піт з чола. — Вісім і чотири десятих секунди без будь-якої підготовки!

— А тепер нехай спробує стрибнути у довжину! — кричав з протилежного кінця поля зраділий Шостак, а дід ніби й не бігав — пританцьовував біля краю доріжки.

— Хвилинку, — сказав Мефодьєв старому, кинувся за матами і розіслав їх за краєм ями для стрибків.

І не даремно. Дідок перелетів через яму, як горобець, і приземлився на мати. Він і сам, мабуть, не чекав такого результату, бо ж стрибав у довжину вперше в житті!

Того дня Мефодьєв і Шостак не стали більше випробовувати старого, побоюючись, аби він не ушкодив собі чогось з незвички.

Три дні пішло на побіжне ознайомлення з азами легкої атлетики. Дід показав 7,3 секунди на стометрівці, 2,54 метра у стрибках у висоту, 12,71 метра в довжину. Потрійний стрибок вони не стали навіть заміряти — однаково ніхто не повірив би. За час тренування архіваріус помітно покращив свою спортивну форму.

На ринг його більше не пускали — боксери панічно боялися дідка. Вдача у нього була норовиста: не хотів бігати з бар’єрами, бо це здавалося йому дитячою забавкою, відмовився метати диск і спис, мовляв, покалічить когось ненароком.

Через тиждень Шостак з дідком були вже у столиці республіки. Пенсіонер мав продемонструвати досягнення скромного обласного центру у групі “Здоров’я”, а там видно буде. Вони стояли біля краю тротуару. Готель був через дорогу. Шостак позирав на потік машин, що мчали з шаленою швидкістю: ніхто й не помишляв зупинятися перед “зеброю”.

Архіваріус став нервувати. Раптом стрибнув майже на середину проїжджої частини і почав шалено лавірувати поміж автомобілями. За ним неможливо було встежити. Лязгали гальма, вищали сигнали. Два таксі мало не перетворилися в одне. І все ж дідок дістався протилежного боку тротуару і махав звідти Шостаку рукою, а той витирав з чола холодний піт.

У двомісному номері вони перевдяглися. Шостак увімкнув телевізор і ліг на ліжко поверх ковдри. Показували футбольний матч. Наші мужньо програвали гостям. Дідок акуратно склав штани, розстелив ліжко і ліг, як і належить, видно, звик вкладатися рано. Закутавшись ковдрою, з відразою поглядав на екран, де на зеленому полі корчився травмований напівзахисник Бубуєв. Трибуни ревли з останніх сил.

— Таке воно, спортивне життя, — співчутливо прокоментував Шостак. — Нині ти на щиті, а завтра — під щитом. — Була нагода побесідувати з дідком про привабливість і мінливість долі спортсмена, надихнути архіваріуса на нові досягнення.