К о п и с т к а (йому під тон). Авжеж, так! Даром не стояв би.

Г и р я. Може, церкву святу, щоб часом ніхто не окрав?..

К о п и с т к а. Може й церкву.

Г и р я. Спитать би, чашу долоту, чи як?

К о п и с т к а. Сказать би, й чашу, і плащаницю, і все чисто.

Г и р я. Гм… Од злодіїв, чи як?

К о п и с т к а. А то ж од кого, думаєш?

Г и р я. Невже ж воно є такі, що й на божеє добро вже зазіхають?..

К о п и с т к а. Якби-то на боже, а то ж на наше, на народне…

Г и р я. Гм… А хто ж вони, оті злодії?

К о п и с т к а. Та ті ж самі, що, чужими руками хліб робивши, позакопували його в ями, як крадене, — ви!

Г и р я. Ой шануйсь, Мусію!..

К о п и с т к а. А то що?

Г и р я. А то, що за такі слова… не помилує тебе господь милосердний… Не помилує!

К о п и с т к а. А хто тобі казав за це?

Г и р я. Не помилує!.. Знаю!

К о п и с т к а. Хіба з богом балакав, що знаєш?

Звіром глянув Г и р я на Копистку. Пішов.

Прибрела О р и н а:

— Здрастуйте, дядечку Мусію!

К о п и с т к а. Здрастуй, мамашо!

О р и н а. З п’ятінкою вас святою!.. Таки послав господь ласку свою. Як не гнівили його, милосердного, а він таки зглянувся на нас, бідних.

Ко п й с т к а. Як саме, мамашо?

О р и н а. Кажу ж, п’ятінку послав, а був четвер, і не знала я, чи й виживу з діточками, — так же їстоньки всі похотіли…

Покрутив головою К о п и с т к а.

Оце прийшла під церкву. Кажуть, чашу золотую й кадильницю мінятимуть на хліб, дак я хоть подивлюсь, який він є… Може, таки п’ятінка святая і мені шкуриноньку або зерниноньку пошле… А як не то, то пережду тут до суботоньки… А в суботоньку, може, хто поминання до церкви принесе… Колись багато приносили. (Сіла собі осторонь на сніг. Та все бурмотить щось, киваючи головою),

А вже до брами надійшов Д і д з ц і п к о м.

Стали збиратися ч о л о в і к и, ж і н к и.

Дід приступивсь до Копистки, лупнув очатами:

— Хіба до церкви прийшов, Мусію? Сьогодні ж будень!..

К о п и с т к а. А ви, діду, чого прийшли, коли будень?

Д і д з ц і п к о м. Молитися прийшов, щоб ти знав, а не кадить, як ти ось, цигаркою. Кинь мені зараз! Хіба повилазило — церква?

К о п и с т к а. Та я ж не в церкві курю, а на вулиці. Кому яка з цього шкода.

Д і д з ц і п к о м. Не маєш такого права, щоб цигаркою смердіти під церквою! Не маєш права, щоб ти знав!

З л и й г о л о с. Та хіба вони послухають старих людей?

Д і д з ц і п к о м. Думають, що забрали собі слободу, дак можна й на бога верхи сісти? Ні, він-вам не стерпить. Він знайде на вас кару, пождіть, анахтеми. Він, милосердний, загонить вас у пекло.

К о п и с т к а. Нехай у пекло — там хоть тепло. А піди у рай, то й за дрова дбай…

Д і д з ц і п к о м. Ач, який! Ах ти ж безбожнику! Бузувіре ти окаяннийі.. Кинь цигарку, кажу!

Прийшов Г о д о в а н и й. Немов нічого не знаючи:

— Що тут такеє, діду Онисько?

Д і д з ц і п к о м. Отак, як бачиш. Стоїть коло божого дому та куриіь, та смердить, щоб ти знав, цигаркою.

Г о д о в а н и й. А чого, дозвольте, стоїть?

Д і д з ц і п к о м. Спитай його!

Х т о с ь і з л ю д е й. Чашу, святиню церковну забирають!.. Позолоту, срібло…

Г о д о в а н и й. Як це забирають, дозвольте? Хто бере? По якому праву?

Х т о с ь і з л ю д е й. А по такому, як і хліб брали. Камуні отій.

Г о д о в а н и й (прикидаючись). Дозвольте, то хліб — вещ зрозумілая, але ж чаша й хрест — це ж божії речі… Та хто бере?

К о п и с т к а. Комісія.

Г о д о в а н и й. Яка така комісія? Хто її обрав?

К о п и с т к а. Народ.

З л и й г о л о с Який народ? Де той народ?

К о п и с т к а. Бєдний народ.

Г о д о в а н и й. Та народ аж ось коли сходиться, а про комісію то ніхто, ма’іь, і не чув?

К о п и с т к а. А я кажу — которий найбідніший народ. Як і полагається тепер.

Прийшли ще люди.

З ними С т о н о ж к а, Д і д Ю х и м, В а с я, П а р а с к а. Гомін пішов.