Шрифт:
— На канат, я чула. Це знак тому, що багато ще люду загине на шибеницях…
— А сокира — то на кров, кажуть…
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Гомоніли тихо чоловіки:
— Бачили, половина комнезамів пухлі ходять?
— Аякже! Стоножку Івана питав, чом їх не рятує комуна.
— Ну?
— Мовчить.
— Невже мовчить?
— Ані слова. Мовчить та ще гірше пухне.
— Кумедія, хи-хи-хи…
— Отож, кажу, чи чужого хліба об’ївся, кхи-кхи-кхи…
Приспівували:
— Радуйся, невєсто неневєстная!
— Собак їдять.
— Так їм!
— Котів.
— Отак їм!
— Радуйся, невєсто неневєстная!
Задзвонив годинник. Хтось почислив:
— Раз, два, три… сім, вісім.
Г и р я вийшов із другої хати:
— Кінчайте, сестриці, бо вже ніч.
Всі загомоніли:
— А пора!
— Авжеж, пора!
Стали розходитись.
— Спасибі, сестриці, за акафіста!
– І вам (до Гирі), Гнате Архиповичу! За просвіщеніє…
У сінях.
— А сніг! А мете!
Розійшлися. Монашки як тіні. Тихо погасили свічечки, безгучно вийшли в другу хату. Г и р я підійшов до глухонімого, на кивах, на мигах йому:
— Ну, а ти чого стоїш? Цібе на сторожу!.. Що? Ага, пайку ждеш, їсти хочеш. Дам, дам… Тільки трошки дам, щоб не спав та злий був. Краще будеш стерегти… (Причинив двері в чуланчик, гукнув). Лизю! Уріж там Ларивонові скибку хліба. Чуєш?
Увійшла Л и з я у шовковій юпці, на високих каблуках. Г и р я до неї:
— Уріж, кажу, Л а р и в о н о в і… Та що це ти моду взяла прибиратися щовечора, як на весілля? Що це за норови на тебе напали?
Л и з я. Які там норови? Ще що видумайте!
Г и р я. Та ще й набілилася?
Л и з я. Пхи!.. Ще що видумайте!
Г и р я. Зараз скинь! Люди приходять акафіста слухати, а вона… Одразу чутки рознесуть, що ми барахла за хліб наміняли.
Л и з я. Та коли ж я приберуся? Вже два тижні, як той акафіст читається…
Г и р я. Тоді, як голод перестане, а тепер не смій!
Л и з я. Пхи! Як голод перестане. Ще що видумайте! Он Килька Годованого щодня прибирається.
Г и р я (повів очима). Я тобі кажу. Чуєш?
Л и з я взялася краяти хліб.
Багато не ріж! Та не криши, чуєш?.. Дай-но сюди крихти!
Л и з я одкинула ножа.
Та не сердься! От повечеряємо, тоді й прибирайся. Занавісь вікна й хорошись собі хоч до ранку, аби тільки ніхто не бачив…
Л и з я. Та я тільки приміряла, а ви вже й на крик.
Г и р я. Ну годі, не сердься! Бач, усього понамінював тобі.
Л и з я. Пхи! Он у Кильки Годованого барахла ще більш нашого. У неї пахощі французькі й гітара…
Г и р я. Ну нічого. От скоро я поїду в город і куплю тобі, знаєш, що?
Л и з я. А що?
Г и р я. Ану, вгадай.
Л и з я. Пхи! Стану я ще вгадувати.
Г и р я. Дуреня ти! Грамофон тобі куплю. Кажуть, що дешево стоїть — півпуда ячменю.
Л и з я. Папашо! От аби ви купили мені духів… У такому гранчастому бутлику. Що запашні — міри нема! Ось понюхайте. (Дала йому хусточку). Килька побризкала.
Г и р я (понюхав хусточку). Ти ба, й справді пахуще яке, немов миро церковне. Ти розпитай Годованих, де вони купували. Поїду в город і тобі куплю.
Замугикав глухонімий. Г и р я до нього:
— Зараз дам!..
Л и з я. І навіщо ото закликаєте його в хату! Вошей на йому, грязюки, що й страшно дивитись… А смердить!..
Г и р я. Він акафіста стеріг, старців не пускав…
Л и з я. Ой, їй-бо, не можу дихати! Пху, як з барлоги! Утечу!
Г и р я. Не показуй виду, а то ще розсердиться! Ти не дивись, що він глухий і німий. Норовистий, а злий! Правда, дядюго, що хоть дурний, а злий?.. Ну, на тобі твою пайку… Та перехрести лоба, глуха манія… Де вже там! Підожди, хоть я за тебе помолюсь. (Повернувсь до божниці). Отче всіх, на тя вповаємо, і ти даєш нам пищу…
Тихо, через силу ввійшла О р и н а. Лизька накрила хліб рушником:
— Папашо! О р и н а!..
Г и р я (обернувся, заступив хліб). Ти знов приперлась?
О р и н а. Драстуйте-драстуйте, татонько мій рідний!.. Хоч шматочок дайте!
Г и р я. Скільки я тобі казав, що нема в мене хліба! Сам голодний сидю.
О р и н а. Хоч шкуриночку, мій боженько…
Г и р я. Тобі що сказано?! Нема!
О р и н а. Хоч понюхати дайте, а то ж усе сніг та сніг… Що вже набридло його їсти.