– Твоя горілка, та не твоя жінка. То в тобі кричить вже горілка, а не ти сам. Як дам тобі кулаками, то витече горі­лка твоїми боками,- сказав Михалчевський, замірившись кулаком, неначе довбнею. Він побілів, як стіна, а губи стали неначе одморожені.

– Ану, ну! Тільки зачепи! Побачимо, хто кому виточить горілку через боки,- сказав Мина, піднявши вище голови здорового кулака, в котрому пальці чорніли, неначе паліч­чя на сухому дереві, а нігті синіли, неначе гладенький кремінь.

– Дай, боже, вам побитись, а нам подивитись,- сказав один парубок.

– Та починайте ж! От і поставали, піднявши кулаки,- сказав другий парубок.

Чотири страшні кулачища разом впали на плечі, як залізні молотки на ковадло. Двоє здорових грудей разом загуло, неначе бондар набивав разом двоє барил. Михал­чевський телепнув Мину по щоці. Кров задзюрчала в Ми­ни з носа й полилась по губах, по комірі й по сорочці. Обидва парубки обхопили один одного руками й почали борикатись. Курява піднялась з-під їхніх ніг, неначе там бились два роздратовані воли. То подавався назад Мина, то оступався Михалчевський; то обидва вони крутились кружком, неначе дві дівки крутились у метелиці, то ніби замирали на одному місці й тільки давили один другого з усієї сили. Здорові страшні Минині руки вп’ялися у синій жупан Михалчевського, як обценьки. Нігті на руках поси­ніли, як запечена кров. Михалчевського руки блищали на Мининій свиті, як залізо, побілене фарбою. Михалче­вський щільно притулився до Мининих широких грудей, поклавши йому голову на широке плече. Він розтер своєю щокою кров на Миииному лиці й замазав собі щоку, комір, синій жупан і навіть волосся на одному виску. Ко­ли це разом Михалчевський, трохи вищий за Мину, вхопив його обома руками, підкинув угору й посадив на землю. Вся ватага, що мовчки дивилась на борикання та войдування, кинулась обороняти Мину й вирвала його з рук в Михалчевського. Михалчевський встав, плюнув і пішов до оранди, щоб обмити замазане кров’ю лице. А Мина схопився, став на одному місці й ніяк не міг перевести духу, тільки дивився чогось на оранду, витріщивши очі, неначе вглядів на оранді якесь диво.

Тим часом почали збігатись люди та жиди, щоб поди­витись на ту бійку. Жиденята посипались з усіх хат через містечко. Василина плакала, Марія перелякалась, а люди дивились на Мину та тільки жартували. Мина стояв, стояв, а далі почав сопти й стогнати.

– Як стогне, неначе його чорти хапають,- промовив один чоловік.

– Чого ти, небораче, так пильно дивишся на оранду, неначе її зроду не бачив?
– спитав один чоловік.

– Мабуть, тим, що оранда дивиться на його,- промовив другий чоловік.

Тим часом музики заграли. Парубки рушили в оранду, неначе нічого й не було на місті. За музиками пішли Марія та Василина. Марія зараз забула про ту колотнечу, а Василина ніяк не могла танцювати, пригадуючи стра­шну подію на місті. Перед нею неначе манячіло замазане кров’ю Михалчевського лице з блідими губами, з стра­шними очима. Мина вмився в жидівки у пекарні, заховав замазані кров’ю комірчики й прийшов гуляти на музики, неначебто на базарі когось іншого били, а не його. Васи­лина подивилась на танці й, покинувши Марію, пішла додому. Михалчевський вмився, обтрусився, заглянув в оранду й побачивши, що Василина пішла з музик, потягся й собі додому.

Тільки що ступив він через поріг, стара Михалчевська скочила з ліжка і вдарила об поли руками: перед нею стояв розкудланий Іван, з лицем, замазаним порохом. На шиї червоніли краплі крові. Сорочка на грудях була поплямована круглими кров’яними плямами.

– Боже мій! Що це з тобою, Йване! Чого це в тебе кров на сорочці?

– Та це, мамо, бився з одним вражим сином. Тільки не лякайтесь: це не з мене кров, а з його. Я йому спустив ку­лаками чимало мазки. Буде він пам’ятати мої кулаки.

– За що ж ви бились?
– питала мати.

– Та бодай, мамо, не казати. Причепився бурлака до мене, що я одбиваю од його одну молодицю.

– Яку молодицю?
– спитала мати.

– Та там одну бурлачку, Василину.

– Бурлачку Василину! То ти, сину, за неї бився з бурла­ками?
– крикнула мати на всю хату.

– Не за неї, а може, через неї,- сказав син.

Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.

– Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина?
– спитала Михалчевська.- Яке ж тобі діло було до неї?

– Не діло, мамо... а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й суну­вся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.

– Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гу­льтяйка на всі три заводи.

– Не знаю, мамо, може й так!

– Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця,- сказала мати.

– Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала пла­кати. Марія Япівна - оця так зроду не заплаче.

– Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?

– Того, мамо, що вона мені сподобалась.

– Хто? Бурлачка Василина?
– спитала мати.

– Бурлачка Василина,- тихо сказав син.