Шрифт:
Бурлаки попились зовсім і затягли московської пісні високими дикими голосами, як вищать москалі. Їх голоси рвались, наче гнила нитка; вони їх неначе ковтали й душились ними і знов викидали з рота. Здавалось, що вони не співали, а скиглили, мов тічка вовків.
Тим часом п’яні бурлаки почали розходитись. Декотрі попадали під шинком, декотрі тяглися до порона і порозсипались скрізь по дорозі до самої річки. Марія й Василина, коливаючись, зійшли на порон і перевезлись через Рось. Тільки що порон пристав до гатки і поронщик закинув вірьовку на причал, Василина скочила на гатку, ступила три ступені, зачепилась ногою за хворост, захиталась і впала навзнак. Марія потяглася собі на містечко, розмахуючи руками. Вона й не примітила, що Василина десь зосталась.
Василина лежала на гатці, бліда, як смерть, розкидавши руки. Гаряче сонце палило її просто в лице, сипало вогнем на груди.
Чудова квітчаста хустка на голові мокла в калюжі. Нова, зелена, в червоних квітках, спідниця розіслалась по тарасі та гною. На білому піковому керсеті чорніли бризки грязі. Василина спала як убита. Люди валками йшли і їхали проз Василину. Грязь од коліс падала на білу вишивану сорочку, на білий керсет. Декотрі люди, а найбільше молодиці, жалкували за Василиною, старі діди гримали з гнівом, чоловіки й парубки жартували і кепкували. Один чоловік наливав воду в барило, глянув на бліде Василинине лице, набрав у черпак води і вилив Василині на голову й на лице. Хустка на голові вся змокріла. Вода полилась на намисто, на керсет, на сорочку і обмочила Василину до самого пояса. А Василина не поворушила навіть бровами і лежала наче мертва. Чудове лице, пишні брови на блідому високому лобі були схожі на дорогі перли, котрі неначе хто кинув в гній та в грязюку.
– Поверни її на другий бік!
– гукнув один чоловік з порона.- Облий ще з другого боку, може, вона прочумається.
Чоловік підняв Василинину руку, рука впала на тарас, неначе кам’яна.
– Така гарна, така молода молодиця і так розпилася на тих фабриках,- гомоніли молодиці, стоячи на гатці над Василиною.
– Чи вона стеблівська, чи захожа?
– питали молодиці з чужих сіл у стеблівців.
– Де там, серденько, стеблівська? Якась захожа бурлачка; і хто його зна, звідкіль вона приблудилась сюди. Чи то їх мало є тут на заводах?
– говорили стеблівські молодиці.
Довго Василина пеклась, лежачи на сонці. В неї не було ні батька, ні матері, ні брата, щоб прийняв її з такого людного місця і прикрив її од людських очей.
Чужі люди йшли і минали її. Кожний хапався з ярмарку додому. В кожного був свій клопіт.
В той час Михалчевський сидів дома й нудився. Він пішов до Василини. Хата була замкнута; зайшов він в оранду, в оранді нікого не було. Михалчевський побрів з містечка шляхом у возвіз, пішов понад Россю проз порон; він хотів вийти на гору до церкви й зайти в панський садок, бо думав, що Василина й Марія пішли гуляти в садок.
Тільки що він вийшов з возвозу й перед ним заблищала Рось, його стріли люди і сказали йому, що Василина лежить на гатці п’яна, мов мертва.
В Михалчевського затрусились ноги. Він побіг вниз до порона. На гатці, на гарячому сонці зеленіла й біліла одежа, і бліде Василинине лице було таке, як в утопленика. Михалчевському чогось здалось, що Василина втопилась, що її тільки що витягли з води. Мокра одежа зразу навела його на ту думку. Йому здалося, що люди тільки дурили його, щоб його не злякати.
– Ой боже мій, боже мій!
– заламав руки Михалчевський, стоячи над Василиною і дивлячись на її бліде лице, на мокру одежу.
Михалчевський вхопив Василину за плечі й підвів її дужими руками, наче билину. Василина схилила голову назад і опустила руки. Вона важко дихала. Плечі, руки й голова були розпечені й пашіли, як огонь. Люди на пороні сміялись, а Михалчевський нічого не чув і не бачив. Він зачерпнув води в пригорщі, полив Василині лоб, виски й лице, взяв її за стан і не повів, а ніби поволік в своїх дужих руках понад Россю до своєї хати. Стежка вилась на круту сколю. Михалчевський вивів Василину на гору, наче дитину, привів до своєї хати і поклав на призьбі на причілку.
Василина махала руками, щось лепетала та белькотала, а далі знов впала в важкий сон.
Стара Михалчевська вибігла з хати й угляділа на призьбі Василину. Мокра одежа, ірязь на керсеті, на лиці - все це злякало стару молодицю на смерть.
– Нещастя, сину?
– спитала вона.
– Нещастя, мамо, і велике нещастя, тільки не для вас, а для мене,- сказав син, сідаючи в ногах у Василини.
Михалчевська придивилась до Василини і зараз вгадала, що Василина п’яна. Стара мати стояла, згорнувши руки, і тільки мовчки хитала головою.
– Не буде з неї, сину, людей,- тихо сказала мати, як говорять над слабими без надії.
Син мовчав, схиливши чорноволосу голову на широкі груди. Михалчевська важко здихнула, пішла в хату, винесла невеличку подушку, підклала Василині під голову, зняла з своєї шиї стару хустку, розв’язала мокру хустку з Василининої голови і зав’язала сухою, стягла мокрий керсет, зняла намисто й дукачі і прикрила Василину своєю старою кацавейкою.
Чудова голова, пишні брови, маленькі вуха, тоненька шия, пишпа краса блідого лиця вдивила й вразила стару Михалчевську. Вона знехотя задивилась на ту красу і тільки важко зітхала. Їй жаль було такої молодої пишної краси.