– Василино! Чого це в тебе такі червоні очі? Чого ти плакала?
– спитала Марія у Василини,

Василина нічого не сказала, тільки рукою махнула. Марія задумалась; вона догадувалась, що між Іваном та Василиною щось було.

– Василино! Чого-бо ти плакала? Але яка ж ти по­тайна! В тебе нічого не випитаєш, А я ж розказала тобі за себе все дочиста: й кого кохала, й кому кохати присяга­лась,- лепетала Марія, трохи надувши губи,

– Та то, бач, Іван нарікає на те, що я п’ю та гуляю з бу­рлаками,- обізвалась Василина.

– А тобі, Іване, навіщо здалось знати, з ким ми п’ємо та гуляємо? Ти думаєш, я дуже сприяю бурлакам? Нехай мене поять та гостинці носять! Мені гостинці носить і той гарний панич-постригач, що ото зачіпав мене на стежці,- лепетала Марія.

Молодий Монтаг і справді носив гостинці, тільки не Марії, а Василині. Бідна Марія думала, що тільки для неї сонце гріє й місяць світить.

– Чого ми будемо тут плутатись по цьому садку. Ходім лучче на місто та погуляємо на музиках,- сказала Марія,- Як тільки я не між людьми, не в гурті, то мене зараз нудь­га бере.

– Про мене, й ходім,- сказав Михалчевський.

Марія пішла вперед. Михалчевський з Василиною мовчки пішли слідком за нею. Михалчевському хотілось поговорити з Василиною, розпитати в неї за все, загляну­ти в її душу, та Марія стриміла перед ним, як той становий.

Вони вийшли з садка по кам’яних сходах й пішли на гору до церкви. Марія перша скочила через перелаз і од-бігла. Перелаз був високий. Поки Василина перелазила, Михалчевський встиг шеннути їй на вухо: «Як тільки надворі смеркне, я підійду під Маріїн двір. Чи вийдете до мене хоч на часину?»

– Добре, вийду,- тихесенько сказала Василина й скочи­ла через перелаз.

Тільки що вони вийшли на місто, з однієї вулиці почу­лись музики. В Марії затанцювали очі. Навіть у Василини висохли сльози й у очах засвітилась веселість. З-за жиді­вської хати вийшла ніби весільна перезва. Серед ватаги бурлак йшли музики та душ з шість молодих бурлачок. Ватага простувала до оранди й на місті стрілась з Марією та Василиною.

– От бач, де вони!
– гукнув з ватаги Мина до Марії та Василини.- А ми зумисне йшли проз ваш двір, щоб вас по­тягти на музики.

– Дурно заходив! Нас дома не було: задля тебе тепер нас нема дома,- залепетала Марія, поглядаючи на Михал­чевського.

– А задля кого ж ви тепер дома? Може, задля того си­нього жупана,- гукнув нахабно Мина, поглядаючи на Ми­халчевського.

– Може, й для синього жупана,- дражнила Марія Мину.

– А тобі навіщо здався синій жупан?
– спитав у Мини Михалчевський.

– На те, щоб він не топтав стежки до наших бурлачок. Буде з вас і ваших шляхтянок,- гордо сказав Мина.

– Бурлачки нічиї, хіба тільки свої,- сміючись, обізвався Михалчевський.

– Брешеш, шляхтичу, не свої, а наші,- чіплявся Мина, поглядаючи жадними очима на Василину.

– Хіба ти їх купив чи найняв за гроші?
– спитав Михал­чевський.

– Я їх не купив і не найняв, а так собі гуляю з ними. А як побачу тебе ще раз коло Василини, то так полатаю тобі ребра оцими кулаками, що ти й додому не дійдеш,- сказав опришкуватий Мина ще й показав Михалчевському два здорові кулаки.

– Дивись, які! Бачиш? Не шляхетські, а бурлацькі,- сміявся Мина, тикаючи здоровими кулаками Михалче­вському в очі.- Як дам одного, то забудеш, кудою до Васи­лини ходити.

– Поховай, парубче, свої кулаки у кишеню та понеси на снідання шинкареві. І в мене неабиякі! Ба!
– промовив Михалчевський, показуючи кулаки, ще більші од Мини­них.

– Дуже білі, шляхетські. Я оцими чорними бурлацьки­ми як дам тобі стусана, то й юшкою вмиєшся,- сказав Ми­на, приступаючи до Михалчевського.

Ватага спинилась на місці. Музики перестали грати. Молодші бурлаки пороззявляли роти, поглядаючи на здорові, як довбні, кулаки. Василина злякалась, але не за Мину вона боялась, а за Михалчевського. Марія розсерди­лась: вона думала, що Мина ходить до неї, наймає музики для неї, а тут виявилось, що для Василини.

– Бурлако! Не лізь! Кажу тобі, не лізь!
– крикнув Михал­чевський й зблід на виду.

– Не зачіпай Василини! Не ходи з нею, бо я тебе вб’ю!
– крикнув Мина й собі побілів, як крейда.

– Яке тобі діло до Василини? Тобі нечля гуляти з нею! Хіба вона твоя жінка, чи що? Хіба ти з нею стояв під вінцем?
– кричав Михалчевський.

– А хоч би й не стояв, що тобі до того. Мої гроші, моя горілка - то й моя жінка,- крикнув гордо Мина,- я не роблю назря нічого; кому нечля, а мені чля.