Блискавично, двома стрибками метнувся Сем туди, де гупнувся Горлум, і плигнув йому на спину. Але Горлум, навіть при нападі зненацька, — небезпечний супротивник. Він відразу обліпив Сема своїми довжелезними руками і ногами, затис мертвою хваткою; липкі пальці стали стискати [197] шию Сема, гострі зуби вп'ялися в плече. Сему не залишалось нічого іншого, як бити Горлума куди прийдеться своєю круглою, твердою головою. Ворог сичав, плювався, але не відставав. І кепсько довелося б Сему, якби не Фродо: вискочивши з мечем у руці, він схопив Горлума за рідке волосся і повернув його голову так, що білясті, повні отрутної злості баньки витріщилися прямо на місяць.

— Пусти Сема, Горлуме, — сказав Фродо. — Бачиш, це — Жало. Тобі вже доводилося з ним зустрічатися, га? Пусти мого друга, або познайомишся з Жалом ближче!

Горлум відразу обм'як, немов мокра ганчірка. Сем вивернувся і підвівся, потираючи забиті місця. Він горів бажанням покінчити з ворогом, але не можна було — той валявся на землі, корчачись та скиглячи:

— Не кривдь насс! Не дозволяй насс кривдити. Добрі, милі гобіти тебе не скривдять, мій дорогесссенький… Ми нічого поганого не зробили, це на насс ссстрибнули, як коти на мишшку… Ми такі нещасссні, самотні, гор-р-лум, гор-р-лум! Ми будемо зззовсссім хорошшшші, зззовсссім сслухняні, якщщщо добрі гобіти насс не скривдять…

— Ну, і куди ж цю сволоту подіти? — поцікавився Сем. — Зв'яжемо його, щоб не зміг за нами тягтися?

— Не треба, не треба! — схлипував Горлум. — Це для насс ссмерть, ссмерть! Ззлі, негарні гобіти! Ззв'язати хочуть насс і ззалишшшити на голім камінні…

Сльози булькали у нього в горлі.

— Якщо ми його відразу не вбили, — мовив Фродо, — то тепер вже не можна. От злощасне створіння! По суті, що він нам поганого заподіяв?

— Оце так питання! — обурився Сем, розтираючи синці. — Не зробив, так зробить. Ляжемо спати, а він нас загризе, йому тільки того і треба…

— Ти маєш рацію, звичайно. Але не в тому річ… Фродо задумався. Горлум притих, перестав пхикати. Сем стояв над ним, готовий до рішучих дій. А Фродо виразно згадалося давнє: «Як усе-таки жалко, що Більбо не зарубав цього мерзотника, коли була така зручна нагода! — Жалко, говориш? Але ж саме жалість утримала його руку. Жалість і милосердя: без крайньої потреби вбивати не можна. — Але Горлума все одно жаліти нерозумно. — Не бачив ти його… — Невже ж ви б помилували Горлума після всіх [198] його чорних справ? Та він гірший за всякого орка і такий же ворог. Він заслуговує на смерть. — Так, заслуговує. Але не поспішай когось засуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано все передбачити…» Фродо опустив меча.

— Я не зашкоджу йому, — промовив він. — Він небезпечний, але я йому не зашкоджу. Я побачив його, і мені його жалко.

Сем здивовано втупився у Фродо — той немов розмовляв з невидимкою. Горлум пожвавішав, заскиглив:

— Так-так, ми жжахливо нещасссні… Ззмилуйссся, ззми-луйссся… Гобіти з насс змилуються, добрі, сславні гобіти!

— Ми і страчувати тебе не станемо, — продовжував Фродо, — і не відпустимо: від тебе нема чого чекати, крім обману і підлоти. Горлуме, ти підеш з нами. Нічого поганого ми тобі не заподіємо, але ти повинен будеш нам допомогти. Ми даруємо тобі життя, і ти наш боржник!

— Роззплачуссь, роззплачуссь, — засичав Горлум. — Сславні гобіти! Ми підемо ззз вами. Ми знаємо беззпечні сстежки… Але куди ж ви посспішаєте по цих пуссстель-них міссцях, сскажіть, будь лассска?

Він нишком глипнув на гобітів, і в його примружених очиськах майнув хитрий блиск.

Сем прикусив губу і стис кулаки. Він розумів: дивний вчинок Фродо викликаний якимись прихованими причинами і переконувати його даремно. Однак розмовляти з Горлумом…

А Фродо подивився Горлуму прямо у вічі — той аж забився під цим суворим поглядом — і сказав спокійно:

— Ти знаєш або здогадуєшся багато про що, Смеагорл. Ми прямуємо до Мордору. А ти, якщо я не помиляюся, знаєш дорогу.

— Рятуйте! — заволав Горлум, затикаючи вуха пальцями, немов уколотий цими прямими словами. — Ми здогадувалисссь, ми дещо ззрозуміли… Нам би не хотілосссь, щоб гобіти туди дісталисссь… Ні, моя радість, добрим гобітам туди посспішшати не треба. Пил, порох, попіл, ссуш і глухомань, і орки, цілі полчища орків. Там не місссце добрим гобітам…

— Отже, ти бував там? — наполягав Фродо. — І тебе тягне туди знов! [199]

— Так-так… ох, ні! — заверещав Горлум. — Лишше один раз ми туди забралиссся… випадково, мій сскарбе, цілком випадково. І ззнову не підемо!

Раптом і голос, і мова його дивно змінилися, і він, схлипуючи, замурмотів:

— Ззалишште мене, відпустіть! Боляче, боляче! Ой, мої бідні рученята! Я… ми… я не хочу повертатиссся. Не можу знайти… він пропав, його ніде немає! Ті зберігають його… гноми, люди, ельфи, жжжахливі ельфи з пекучими очима! Не можу, не можу!

Він підхопився і, сплітаючи руки у кістлявий вузол, потряс ними у напрямку сходу.