— Я — Гаман, голова прибрамної варти. Прошу вас скласти тут зброю, перш ніж увійдете до Золотого Двору.

Леголас без заперечень віддав йому свій стилет із срібною гардою та лук із сагайдаком.

— Бережи їх, — попросив він. — Це дарунок Володарки Галадріель із Золотого Лісу. [98]

Гаман поспішив покласти зброю ельфа на лавку, наче боячись обпектися.

— Обіцяю тобі, що все буде цілим, — сказав він і простягнув руку до Арагорна.

Слідопит завагався.

— Я не можу віддати Андріл до чужих рук!

— Така воля Теодена, — нагадав Гаман.

— Чи повинен нащадок Еленділа підкорятися волі Теодена, сина Тенгіла?

— Ти стоїш перед оселею Теодена, і хоч би ти був королем Гондору, твоя воля тут ніщо, — відповів Гаман і, загородивши собою двірний отвір, перевернув меча лезом уперед.

— Пуста суперечка, — втрутився Гандальф. — Вимога Теодена зовсім зайва, однак чи розумна воля господаря, чи ні, вона — закон у стінах його оселі.

— Я не зволікав би підкоритися господарю будь-якої оселі, хоча б і найжалюгіднішому дроворубові, - сказав Арагорн, — але ж це Андріл.

— Як би не звався твій меч, ти маєш залишити його тут, якщо не хочеш битися з нами, — сказав Гаман.

— Ну, скажімо, ви билися б не поодинці, - кинув Гімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись на Гамана, наче на деревце, яке слід зрубати.

— Цитьте! — сказав Гандальф. — Нам нема коли сперечатися. Кожна суперечка між нами — на користь Мордору. Я охоче віддаю свого меча, стережи його добре, шановний Гамане, це — Яррист, викуваний ельфами в давні часи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Арагорне!

Слідопит неохоче відстебнув перев'язь і сам поставив меч до стіни.

— Не надумай, Гамане, торкатися його, — попередив він. — І нікому не дозволяй. Вміла рука кувала його глибокої давнини. Кожен, хто торкнеться його, крім нащадків Еленділа, буде вражений насмерть.

Гаман відступив на крок і розгублено сказав:

— Скільки дивовижних речей на вас чотирьох… Йди з миром, все буде по-твоєму.

— Ну, що ж, у такому товаристві й моїй сокирці не соромно відпочити, — пхикнув Гімлі й поклав свій скарб на лавку. — Ми виконали все. Веди ж нас до свого ярла!

Але прибрамник усе ще вагався. [99]

— В тебе зосталася патериця, — сказав він Гандальфу. — Вибач, її теж треба залишити.

— Це вже занадто, — сказав Гандальф. — Одна справа — пересторога, зовсім інша — брутальність. Я старий. Якщо не можна спиратися на патерицю, доведеться мені посидіти тут і зачекати, доки Теоден прийде сюди побалакати зі мною.

Арагорн посміхнувся.

— Кожен чіпляється за своє майно! Невже ти лишиш старого єдиної опори? Досить зволікань! Дозволь нам нарешті увійти.

— Патериця в руці мага — не просто опора для немічного, — заперечив Гаман і прискіпливо оглянув ясеневий костур Гандальфа. — А втім, ви заслуговуєте на довіру. Покладуся на власне розуміння. Заходьте!

Вартові зняли засуви і штовхнули двері; вони повільно, зі скрипом відчинилися. Гості ввійшли.

Весняна свіжість та ранішнє світло не проникали до оселі Теодена. Між міцними опорами покрівлі ховалися вузькі вікна, яскраві пасма світла розсіювалися в напівтемряві. Крізь круглий отвір посеред стелі виходили і губилися у блідо-блакитній високості цівки легкого диму. Під ногами дзвеніла кольорова мозаїка, вилися дивовижні написи й рунічні знаки. Стовбури опор вкривало рясне різьблення, позолота, стіни були затягнені килимами майстерної роботи: вони зображували героїв давнини, але одні геть вицвіли, інші тонули в затінку. Тільки один килим висів на світлому місці: витязь на білому коні сурмив у великий ріг, золоте волосся його злітало у повітря, а кінь роздув ніздрі, передчуваючи близьку битву. Ноги коня по коліно були занурені в пінні зелені хвилі.

— Бачите? Це Еорл Юний, — шепнув Арагорн. — Таким він прибув з півночі, щоб вступити в битву на полі Келебранта.

Серед зали в круглому кам'яному вогнищі палав вогонь. За вогнищем три сходинки вели на підвищення, де в роззолоченому кріслі сидів старий, зігнутий роками настільки, що здавався карликом. З-під вузького золотого обруча з діамантом над чолом на плечі старого спадали довгі сиві пасма. Білосніжна борода сягала колін. У тьмяних очах ледь жевріло життя. За кріслом стояла молода [100] жінка в білому, а на верхній сходинці незгарбно приткнувся худий чоловік з хитрим блідим обличчям.

Прибульці зупинилися перед підвищенням. Старий спідлоба подивився на них, але навіть не ворухнувся. Тоді Гандальф заговорив:

— Привіт тобі, Теодене, сине Тенгіла! Я повернувся, оскільки наближається буря, і друзям час взятися за руки, щоб не дати лихим вітрам змести нас поодинці.

Ярл повільно підвівся, спираючись на чорну тростину з білим кістяним набалдашником. Тепер ті, хто бачили його вперше, пересвідчилися, що він аж ніяк не карлик і в молоді роки був вочевидь гарним та струнким.