Шрифт:
Тепер Ленґдон остаточно прокинувся.
– Ви спрямували когось просто до мене?
– Я дуже перепрошую, але то така людина… Я не можу чинити опір владі й затримувати її.
– Та хто ж це?
Але портьє вже поклав слухавку.
Тієї самої миті у його двері постукав важкий кулак.
Ленґдон виліз із ліжка. Його ноги по кісточки занурилися в пухнастий килим. Він накинув готельний халат і рушив до дверей.
– Хто там?
– Містер Ленґдон? Мені треба поговорити з вами, – чоловік розмовляв англійською з акцентом, голос був різкий, владний. – Мене звуть лейтенант Жером Колле. Центральне управління Судової поліції.
Ленґдон остовпів. Чого б це Судова поліція, французький аналог ФБР, зацікавилась ним?
Він відчинив двері на кілька дюймів, не скидаючи ланцюжка. На нього дивилося худорляве поголене обличчя. Чоловік був стрункий, одягнений у синю уніформу.
– Я можу увійти?
Ленґдон вагався, почуваючись невпевнено.
– Що все це означає?
– Мій капітан вимагає вашої експертизи в одній приватній справі.
– Зараз? – заперечив Ленґдон. – Але ж уже ніч!
– Я можу уточнити, чи у вас було призначено зустріч із куратором Лувру цього вечора?
Ленґдон відчув тривогу. Він та легендарний куратор Лувру Жак Соньєр домовлялись про зустріч після лекції, але Соньєр так і не з’явився.
– Так. Звідки вам про це відомо?
– Ми знайшли ваше ім’я в його щоденнику.
– Сподіваюся, з ним нічого не сталося?
Агент важко зітхнув і просунув йому через вузьку щілину у дверях поляроїдний знімок. Глянувши на фото, Ленґдон здригнувся.
– Це фото було зроблено менше як годину тому. У приміщенні Лувру.
Коли Ленґдон роздивився як слід дивний знімок, його недавнє обурення швидко змінилося шоком.
– Ми сподіваємося, ви б могли допомогти нам зрозуміти, що сталося, зважаючи на ваше знання символіки та ваші наміри зустрітися із Соньєром.
Жах, який відчув Ленґдон, не минав.
– Цей символ, – заговорив він, – і як дивно це тіло…
– Розміщено? – закінчив фразу агент.
Ленґдон кивнув, знову здригаючись від споглядання світлини.
– Не можу уявити, хто б міг зробити таке.
Обличчя агента було похмурим.
– Ви не зрозуміли, мсьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цьому фото… – він зробив паузу, – мсьє Соньєр вчинив сам.
Розділ 2
За милю звідтіля величезний альбінос на ім’я Сайлас входив у центральну браму розкішної резиденції на вулиці Лабрюєра. Він носив на стегнах ланцюг із шипами, так звану волосяницю. Всі справжні послідовники «Шляху» носили на собі цей пристрій: шкіряний пояс із металевими колючками, які спричиняли біль – як вічне нагадування про страждання Христа на хресті. Його душа раділа, що він служить Господу.
Сайлас увійшов до вестибюля і тихо рушив сходами нагору, щоб нікого не розбудити. Його спальня не була замкнена, це тут заборонялося. Він зайшов, причинивши за собою двері.
Кімната була спартанська: дерев’яна підлога, соснова шафа, у кутку полотняний матрац, який правив йому за ліжко. Цього тижня тут, у Парижі, він у гостях, а його постійний притулок був у Нью-Йорку.
«Господь дав мені притулок і мету життя».
Цієї ночі Сайлас нарешті відчув, що почав повертати свій борг. Заквапившись до шафки, він витяг із нижньої шухляди мобільний телефон і подзвонив.
– Так, – відповів чоловічий голос.
– Учителю, я повернувся.
– Говори, – наказав голос, який, здається, був радий чути його.
– Всіх чотирьох уже нема. І сенешалів, і Великого магістра.
Далі була пауза, ніби для молитви.
– То ти, я так гадаю, маєш якусь інформацію?
– Всі четверо казали те саме. Не змовляючись, – Сайлас зробив паузу, знаючи, що ця інформація, яку він витяг зі своїх жертв, шокуватиме. – Учителю, всі четверо підтвердили існування легендарного наріжного каменя.
Він почув у слухавці дихання, яке свідчило про схвильованість Учителя.
– Наріжний камінь…
Згідно з переказами, братство створило мапу з каменя – наріжний камінь – плиту, на якій вирізьблено координати найбільшої таємниці братства: таємниці такої могутньої, що її захист, власне, і є сенсом його існування.
– Коли ми заволодіємо наріжним каменем, – прошепотів Учитель, – ми просто зробимо ще один крок.
– Ми ближче, ніж ви думаєте. Наріжний камінь тут, у Парижі.