– І ви так і не знаєте, що мали обговорювати?

Ленґдон не знав. Йому й самому було дуже цікаво, але незручно було розпитувати детальніше. Шанований Жак Соньєр був великим самітником і дуже рідко зустрічався з кимось; Ленґдон просто зрадів самій можливості поспілкуватися з ним.

– Містере Ленґдон, а чи не можете ви бодай здогадуватися, що саме жертва могла хотіти обговорити з вами в ніч, коли сталося вбивство? Це могло б допомогти нам.

Ленґдону стало незатишно від прямоти запитання.

– Справді не можу собі уявити. Я мав за честь, що така людина звернулася до мене. Я захоплююсь працями мсьє Соньєра. Часто їх цитую.

Фаш щось занотував у своєму блокнотику.

Чоловіки були на півдорозі до входу в тунель, що вів до крила Денон, і Ленґдон міг бачити нерухомі ескалатори.

– Ми поїдемо ліфтом, – сказав Фаш, – Упевнений, ви добре знаєте: галерея досить далеко, щоб іти туди пішки. – Він пригладив волосся м’ясистою рукою. – Отже, ви мали спільні з мсьє Соньєром зацікавлення? – продовжував він, коли двері ліфта відчинились.

– Так. Торік я написав чернетку своєї книги, яка зачіпає питання, в обізнаності з якими рівних мсьє Соньєру нема. Мені дуже хотілося почути його думку.

– Розумію. І що то за тема?

Ленґдон завагався, не знаючи, як краще пояснити.

– Власне, це праця про поклоніння богиням – концепція жіночої святості та мистецькі символи, пов’язані з цим.

– І Соньєр добре знався на цьому?

– Як ніхто інший.

– Розумію. А може, Жак Соньєр знав про вашу майбутню книгу, – висловив припущення Фаш, – і запропонував зустріч, щоб допомогти вам?

Ленґдон похитав головою.

– Про мою книгу ніхто не знає. Вона ще в чорновому варіанті, який я нікому не показував, окрім редактора.

– Ви і мсьє Соньєр, – сказав капітан, коли ліфт рушив, – ви зовсім ніколи не розмовляли? І не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному електронною поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон похитав головою.

– Ні. Ніколи.

Фаш схилив голову, ніби подумки фіксував цей факт. Нічого не сказавши, він втупив погляд у хромовані двері ліфта. У відображенні на їхній блискучій поверхні Ленґдон помітив шпильку на краватці капітана – срібне розп’яття, оздоблене тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Цей символ був відомий християнам як crux gemmata – хрест із коштовностями – графічний символ Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон і не подумав би, що капітан французької поліції так відкрито демонструватиме свою релігійність. Це ж Франція, країна, де християнство є не релігією, а традицією.

Ліфт зупинився. У відображенні на дверях Ленґдон зіткнувся поглядом з очима Фаша. Він швидко вийшов з кабіни й розгублено зупинився. Фаш поглянув на нього.

– Гадаю, мсьє Ленґдон, ви ще ніколи не бачили Лувр о такій порі?

«Гадаю, ні», – подумав Ленґдон, намагаючись стримати серцебиття.

Галереї Лувру з їхніми славнозвісними високими стелями зазвичай добре освітлені. А зараз вони вражали пітьмою. Від приглушеного червоного свічення, що йшло вгору від плінтусів, на мозаїчній підлозі лишались червоні смуги.

Подивившись углиб похмурого коридору, Ленґдон зрозумів, що так і має бути. Власне, всі великі галереї послуговувались червоним світлом – лампочки, вмонтовані на низькому рівні, давали змогу працівникам і охороні знаходити дорогу в той час, коли картини залишалися б у відносній темряві і шкідлива дія світла на них значно послаблювалась.

– Сюди, – сказав Фаш, різко повертаючи праворуч і ведучи його рядом з’єднаних між собою галерей.

Ленґдон ішов за ним, поступово звикаючи до темряви. Довкола з пітьми почали виступати великі олійні полотна, неначе у величезній фотолабораторії проявлялися світлини. Камери стеження вгорі на стінах посилали відвідувачам чіткий сигнал: Ми вас бачимо. Нічого тут не чіпайте.

– Хоч одна з них справжня? – спитав Ленґдон, вказуючи на камери.

Фаш похитав головою.

– Звичайно ж ні.

Ленґдон не здивувався. Якщо брати до уваги площі Лувру, потрібно мати сотні працівників, які б лише сиділи й контролювали відеоспостереження. Більшість великих музеїв зараз послуговується системою затримання. Не дай крадію вийти. Тримай його всередині. Система затримання вмикається після закінчення роботи музею, і якщо зловмисник торкається якогось експоната, всі виходи перекриваються і крадій буде заблокований ще до прибуття поліції.

У глибині викладеного мармуром коридору лунали голоси. Здавалося, шум ішов з великого алькова, який знаходився праворуч. Звідти лилося яскраве світло.

– Там кабінет куратора, – сказав капітан.

Коли вони наблизились до алькова, Ленґдон крізь відчинені двері побачив розкішний кабінет Соньєра з дерев’яними панелями та картинами великих майстрів. Там метушилося кілька поліцейських, вони щось занотовували й розмовляли по телефону. Один з них сидів за величезним старовинним письмовим столом Соньєра і щось набирав у ноутбуку. Вийшло так, що приватний кабінет куратора став командним пунктом поліції.