А за п’ятсот миль від нього альбінос на ім’я Сайлас стояв у маленькій мисці з водою, миючи свою спину – це був ще один його особистий ритуал. «Очисти ісопом [14] мене – і буду я чистий, – молився він словами псалма. – Обмий Ти мене – і я стану біліший від снігу!» [15]

Останні десять років Сайлас слідував законам «Шляху», відмиваючи себе від гріхів, перебудовуючи власне життя, відчищаючи насильство минулого. «Послання Ісуса – це світ… любові». Ці слова він вивчив ще на початку і тримав їх у своєму серці.

Послання, яке загрожували знищити вороги Христа.

«Того, хто погрожує Господу силою, – прошепотів він, – силою буде й знищено».

Цього вечора Сайлас викликав їх на двобій.

Пролізши під охоронними ґратами, Роберт Ленґдон тепер стояв усередині Великої галереї, де в Луврі експонували найвідоміші твори італійського мистецтва. Стіни висотою тридцять футів здіймалися з обох боків, угорі розчиняючись у темряві. Червоне світло нічних лампочок розсіювалося навколо й кидало химерні відблиски на численні натюрморти і релігійні сцени, написані да Вінчі та іншими великими майстрами.

Коли погляд Ленґдона ковзнув по мостинах паркету, який багато хто вважав найдивовижнішим експонатом цього крила, його очі зупинилися на предметі, який чомусь лежав на підлозі за кілька ярдів [16] ліворуч, загороджений поліцейською стрічкою. Він обернувся до Фаша.

– Це Караваджо?

Фаш кивнув, навіть не глянувши.

Це полотно, майнуло в голові Ленґдона, коштує більше двох мільйонів доларів, і ось воно лежить на підлозі, наче непотрібний плакат.

– Що ця картина там робить?!

Фаш сердито глянув на нього:

– Це місце злочину, містере Ленґдон. Ми нічого не чіпаємо. Цю картину зірвав зі стіни куратор. Саме так він активував систему безпеки. Ми припускаємо, що на нього було вчинено замах у його кабінеті, потім він тікав до Великої галереї й там стягнув картину зі стіни. Ґрати вмить упали й заблокували вхід.

Ленґдон був спантеличений.

– Отже, той, хто вчинив замах на куратора, потрапив до Великої галереї?

Фаш похитав головою.

– Ґрати безпеки відгородили Соньєра від нападника. Вбивця залишився в коридорі й стріляв крізь ці ґрати, – Фаш вказав на помаранчеву мітку, прикріплену до ґрат, під якими вони щойно пролізли.

– Соньєр помер тут сам.

Ленґдон глянув на довжелезний коридор попереду.

– То де його тіло?

Фаш поправив шпильку у вигляді хреста на своїй краватці й рушив уперед.

– Як ви, певне, знаєте, Велика галерея досить довга.

Її довжина, як пригадував Ленґдон, сягала півтори тисячі футів. Крокуючи слідом за Фашем, він думав, що це просто блюзнірство – пробігати повз стільки шедеврів і не мати змоги зупинитися біля жодного. Але до тіла вони так і не доходили.

– Жак Соньєр пройшов таку відстань?

– Мсьє Соньєр мав кульове поранення в живіт. Він помирав повільно. Десь п’ятнадцять чи двадцять хвилин. То, без сумніву, була надзвичайно сильна людина.

Ленґдон, вражений, обернувся.

– Охороні потрібно було п’ятнадцять хвилин, аби сюди дістатися?

– Звичайно ж ні. Охорона Лувру миттєво відреагувала на тривогу і побачила, що Велику галерею перекрито. Крізь ґрати вони могли почути якийсь рух у кінці коридору, але бачити не могли нічого. Згідно з інструкцією, вони викликали нас. Ми прибули за п’ятнадцять хвилин, підняли ґрати, щоб можна було пролізти знизу, і я послав всередину десяток озброєних людей. Вони прочесали всю галерею вздовж і впоперек у пошуках нападника.

– І що?

– І нікого не знайшли. За винятком… – він зробив жест углиб, – його.

Ленґдон підняв голову й глянув туди, куди вказував палець Фаша. На відстані тридцяти ярдів самотньо горів переносний ліхтар, і його світло відбивалося на паркеті, утворюючи застиглий ясний острівець у темряві галереї. Всередині освітленого кола, як комаха під мікроскопом, лежав куратор.

Коли вони підійшли до тіла, у Ленґдона все похололо всередині. Це було найдивніше видовище із будь-коли бачених ним. На паркеті лежало оголене тіло Жака Соньєра саме так, як він бачив на фотографії. Тіло куратора простяглося точно у відповідності з центральною віссю приміщення, його руки й ноги були розпластані вшир, а одяг охайно складено поряд. Прямо під грудною кісткою кривава пляма позначала те місце, куди увійшла куля. Крові витекло на диво мало, невеличка калюжка темної рідини.

Вказівний палець лівої руки теж був у крові. Схоже, він вмочив його в рану, і власна кров послужила йому чорнилом, а його оголений живіт – папером, де він намалював п’ять прямих ліній, які утворювали п’ятикутну зірку.

Пентаграма.

Ленґдону стало моторошно.

Він малював сам на собі.

– Мсьє Ленґдон?

Темні очі Фаша знову глянули на нього.

– Це пентаграма, – заговорив Ленґдон, і його голос глухо зазвучав під склепінням, – один із найстаріших символів на землі. Його використовували за чотири тисячі років до Різдва Христового.