Я — Привид.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок. Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти. Це пекло.

Начальник підвів голову й поглянув на Нолтона.

— Пекло?

Нолтон знизав плечима.

— Я казав вам, що це бентежне відео.

Начальник повернувся до екрана й пильно вдивився в нього.

Дзьобата істота промовляла ще кілька хвилин, розводячись про епідемії, про необхідність очистити населення Землі, про її власну славетну роль у майбутньому, про боротьбу з невігласами, які намагалися зупинити її, і про тих небагатьох відданих людей, які розуміли, що рішучі дії є єдиним шляхом до порятунку людства.

Невідомо, про яку війну істота говорила, але Нолтона увесь ранок не покидало відчуття, що Консорціум у цій війні підтримав не тих, кого треба.

Я розробив ідеальний спосіб порятунку, однак мої зусилля не були відзначені сурмами слави та лавровими вінками... Навпаки — мене погрожували вбити.

Я не боюся смерті... бо смерть перетворює пророків на мучеників... і перетворює шляхетні ідеї на потужні суспільні рухи.

Ісус. Сократ. Мартін Лютер Кінг.

Невдовзі я стану одним із них.

Мій шедевр — це творіння самого Господа... дар від Того, хто наділив мене інтелектом, знаряддями та хоробрістю, необхідними для того, щоби зреалізувати такий витвір.

І тепер цей день наближається.

Пекло дрімає піді мною, готуючись вистрибнути зі своєї водяної утроби... під невсипним оком хтонічної потвори і всіх її фурій.

Попри мої благочестиві діяння, мені, як і вам, притаманна гріховність. Я винуватий у найгіршому із семи гріхів — в отій єдиній спокусі, від якої здатна втриматися лише жменька людей.

Гординя.

Записавши це відео, я піддався непереборному потягу гордині... бо мені дуже хочеться, щоби світ дізнався про мою роботу.

А чом би й ні?

Людству слід знати про творця його порятунку... Воно має знати ім’я того, хто назавжди наглухо зачинив зяючу браму пекла!

Із кожною годиною результат стає дедалі очевиднішим.

Із математикою, яка є так само невблаганною, як і земне тяжіння, сперечатися безглуздо.

Те ж саме буяння життя, яке тривало в геометричній прогресії і яке мало не знищило людство, стане також і його порятунком. Краса кожного живого організму — хоч доброго, хоч лихого — полягає в тому, що він дотримується Божого закону з однією-єдиною метою.

Плодитися й розмножуватися.

Тому я вогонь... поборюватиму... вогнем.

— Досить, — сказав Начальник так тихо, що Нолтон ледь почув його.

— Перепрошую?

— Зупиніть відео.

Нолтон зупинив перегляд.

— Сер, взагалі-то, кінцева частина є найстрашнішою.

— Я побачив достатньо. — Начальник пополотнів мов крейда. Кілька секунд він міряв кроками кабінку, а потім різко обернувся. — Нам треба вийти на зв’язок із FS-2080.

Нолтон замислився над цими словами.

FS-2080 було кодовим ім’ям одного з надійних агентів Начальника — того самого агента, який дав Цобрісту рекомендацію для Консорціуму як клієнту. Безсумнівно, тепер Начальник картав себе за те, що довірився FS-2080, бо поява Цобріста як клієнта породила хаос у ретельно структуро- ваному світі їхньої організації.

«FS-2080 — причина цієї кризи».

Вервечка пов’язаних із Цобрістом негараздів тепер загрожувала не лише Консорціуму, а можливо... й усьому світу.

— Нам треба з’ясувати істинні наміри Цобріста, — заявив Начальник. — Мені необхідно знати, що саме він створив і наскільки реальною є загроза.

Нолтон знав, що коли хтось і має відповіді на ці запитання, то це FS-2080. Ніхто інший не знав Цобріста краще, аніж цей агент. Для Консорціуму настав час порушити протокол і дізнатися, яке ж безумство їхня організація так необачно підтримувала впродовж останнього року.

Нолтон замислився над можливими наслідками безпосереднього виходу на FS-2080. Бо навіть спроба вийти на зв’язок мала певні ризики.

— Не підлягає сумніву, сер, — озвався Нолтон, — що, виходячи на FS-2080, ви маєте робити це дуже й дуже обережно й делікатно.

Начальник блиснув лютим поглядом і витягнув із кишені мобільний.

— Ми вже давно проминули межу делікатності.

* * *

Сидячи в купе швидкісного потяга зі своїми супутниками, чоловік у пістрявій краватці та дизайнерських окулярах щосили намагався не чухати висип, який мав дедалі гірший вигляд. Біль у грудях, здавалося, також посилювався.

Коли потяг нарешті вигулькнув із тунелю, чоловік зиркнув на Ленґдона, який повільно розплющив очі, вочевидь, повертаючись із далеких думок. Поруч із ним Сієнна глянула на мобільний телефон, який поклала на стіл, коли вони в’їхали до тунелю, бо сигнал перервався.