Нолтон спантеличено витріщився на боса. «Невже він зібрався доставити директорку ВООЗ на борт своєї яхти?!»

— Сер, таке порушення протоколу неминуче поставить під загрозу наш...

— Беріть і робіть, Нолтоне! НЕГАЙНО!

РОЗДІЛ 66

FS-2080 дивився у вікно швидкісного поїзда на віддзеркалення Роберта Ленґдона у склі. Професор і досі настійливо шукав розв’язання загадки, яку залишив Бертран Цобріст на зворотному боці посмертної маски.

«Бертран, — подумав агент FS-2080. — Господи, як мені його не вистачає!»

Біль втрати ще не вгамувався. Та ніч, коли вони зустрілися, і досі згадувалася, як чарівний сон.

Чикаго. Заметіль.

Січень, шість років тому... а наче це було вчора. Піднявши комір, щоби хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я кажу собі, що мене, ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста... власною персоною.

Моя пам’ять зберігає геть усе, що написав цей чоловік, я тішуся з того, що маю один із п’ятисот квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякнувши від холоду, то паніч-, но усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду... невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.

—До біса порожню аудиторію,— заявляє він.— Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму— нової пристрасті Берт- Iнма Цобріста.

—Я гадаю, що трансгуманізм— це єдина надія людства на тривале існування,— проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. — Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений «геній генетики» виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття... сильний сексуальний потяг.

Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.

—Дякую вам за сьогоднішній вечір, — кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. — Ви дивовижний учитель.

— Лестите мені?— Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються.— Із лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і весь світ доокола наче зупинився.

— Тож як?— питає Цобріст.— Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.