Сінскі губилася в здогадках — хто він такий, цей чоловік?

— І це до вас дійшло лише тепер?

— Так, ви маєте рацію. Лише тепер, — щиро відповів чоловік.

Сінскі спробувала прояснити ситуацію.

— Хто ви?

— Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ... завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.

— Про що там ідеться?

— Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

— А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?

— Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон... і чому він поводиться так дивно.

Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.

«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».

їхня «співпраця» почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, «умовивши» пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.

До майдану Сан-Марко?Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.

— А звідки вам це відомо?

— Не телефонна розмова, — відповів чоловік. — Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.

— Хто він? — настійливо спитала Сінскі.

— Один із найближчих поплічників Цобріста. — Чоловік тяжко зітхнув. — Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.

Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Ро- берта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.

«Я ж не залишила йому вибору».

Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.

— Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням — як військово-транспортне судно.

Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.

— Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.

— Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?

Він знічено всміхнувся.

— Та десь так.

— А ви натомість погляньте ось на що. — Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. — Це Бертран Цобріст.

Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину — про його зникнення рік тому.

— Хіба може така відома людина переховуватися так довго? — спитав Ленґдон.

— Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.

— А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?

— Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боє- заряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.

Ленґдон замовк.

— Хай там що, — продовжила Сінскі, — ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони поділяють його ідеологію. Цобрісту не бракує послідовників, які підуть на все заради нього. Бо він є такою собі знаменитістю. Більше того, нещодавно він навіть виголосив промову у вашому університеті.

— У Гарварді?

Сінскі взяла ручку й написала на краю Цобрістового фото літеру Н,а потім знак +.

— Ви добре знаєтеся на символах, — сказала вона. — Вам відомо, що це означає?