— Si, santa Lucia! — підключився до розмови Мауріціо. — Вона — свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? — Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. — Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.

Сієнна аж застогнала.

— Оце так віра!

— У винагороду за її пожертву, — додав Мауріціо, — Господь дав Лючії ще гарніші очі!

Сієнна поглянула на Ленґдона.

— Невже він не знає, що це дурня?

— Шляхи Господні недовідомі, — зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.

Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най- палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув... а стосовно решти я благаю тебе — дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».

«Вирви, — подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. — Знайди віроломного дожа Венеції... того, хто кістки сліпої вирвав».

— Здивований таким збігом, він припустив: «Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?».

— Мауріціо, — гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. — А кістки святої Лючії лежать у тійцеркві чи ні?

— Так, декілька, — відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. — Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо...

— Мауріціо! — крикнув Ферріс. — Сліпа — свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!

Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.

Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.

— Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?

Ленґдон стиснув ниточкою губи.

— Важко сказати.

Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.

— Магічні кістки? — спитала Сієнна.

Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе- ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.

— Включно з віроломним дожем? — спитала Сієнна.

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав...

Та ще кістки сліпої вирвав...

— Цілком можливо, — сказав Ленґдон, тепер збагнувши, що в Дантовому «Пеклі» свята Лючія згадується абсолютно конкретно. Вона була однією з трьох благословенних жінок (le tre donne benedette), які покликали Верґілія допомогти Данте втекти з підземного царства.

Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе- атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.

— Тут ти маєш рацію, — вигукнула Сієнна з ентузіазмом. — Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням...

— ...украв і кістки святої Лючії, — закінчив Ленґдон її думку.

Сієнна кивнула.

— І це значно скорочує наш список. — Вона кинула погляд на Ферріса. — А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті...

— Мертвий, як камінь, — запевнив Ферріс. — Я щойно перевіряв. Вибачте.

— Невдовзі ми там будемо, — сказав Ленґдон. — І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.

Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки- мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої.Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони «встановлять особу» загадкового дожа... а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.

Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон... Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.