Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.

— Під час формування спогадів, — продовжив Начальник, — нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко «освіжити» короткочасну пам’ять... фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до «комори» довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

— То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

— На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. — Начальник помовчав. — У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. — Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: — Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry... very sorry...»

«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.

— Але... мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.

Начальник похитав головою.

— Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.

— Що?! — Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. — Тоді що це в біса таке?! — Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.

— Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.

«Так це не рана від кулі?»

— Коли ви прокинулися, — вів далі Начальник, — нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас... що ви в смертельній небезпеці.

— Але мене справді намагалися вбити! — скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. — Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря — лікаря Марконі — холоднокровно застрелили з пістолета!

— Це вам так здалося, — спокійно мовив Начальник. — Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

— Убивати людей?

— Ні, — спокійно відказав Начальник. — Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

— Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, — пояснив Начальник. — Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

— А... кімната у шпиталі?

— Швидка імпровізація, — відповів Начальник. — Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зре- жисовану сцену нападу.

Ленґдон «поплив».

— Це те, чим займається моя компанія, — сказав Начальник. — Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

— А як же Сієнна? — спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.

«Жалюгідна квартирка Сієнни», — пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.

«Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь».

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»

— Коли ви телефонували до американського консульства, — пояснив Начальник, — то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.