— Виходить, я до консульства навіть не дзвонив...

— Ні, не дзвонили.

«Залишайтеся там, де ви є, — настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. — Я негайно за вами кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія — це вирахувати, що означає отой проектор».

Начальник і його загадкова організація — чорти б її побрали, якою б вона не була, — фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.

«Сієнна напрочуд вправно мене обдурила», — подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: «Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?»

«Можу запевнити тебе без тіні сумніву, — якось сказала йому Сієнна, — що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець... Із математикою сперечатися безглуздо».

— А оті статті про Сієнну? — спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.

— Вони справжні, — відповів Начальник. — Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому комп’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя — майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.

— І її комп’ютером я також не мав скористатися, — сказав Ленґдон.

— Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ва- єнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.

— Вона мене мало не вбила, — заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. «Буде боляче лише мить... але це мій єдиний вихід». Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити... бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона — не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

— Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ва- єнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

«І я також», — погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним... і абсолютно самотнім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

«Треба вшиватися звідси».

— Із вами все гаразд? — спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

— Ні, — відповів той. — Анітрохи не гаразд.

* * *

«Він буде в нормі, — подумав Начальник. — Просто й досі не переварив нової реальності».

Американський професор мав такий вигляд, наче його щойно підхопив торнадо, покрутив і викинув в іноземній країні — контуженого й дезорієнтованого.

Особи, які опинялися під прицілом Консорціуму, мало коли усвідомлювали всю правду, сховану за зрежисовани- ми подіями, свідками яких стали, а коли таки дізнавалися правду, то Начальника, зрозуміло, не було поруч із ними і йому ніколи не доводилося бачити наслідки прозріння. Але сьогодні, окрім вини, яку він відчував, на власні очі побачивши розгубленість і приголомшеність Ленґдона, на нього звалився тягар всепоглинального почуття відповідальності за поточну кризу.

«Я уклав угоду не з тим клієнтом. Із Бертраном Цобріс- том. Я повірив не тій людині. Сієнні Брукс».

І тепер Начальник летів до ока бурі — до епіцентру того, що з великою імовірністю могло виявитися смертоносною чумою, яка мала потенціал перерости у всесвітню катастрофу. Якщо після всього цього йому вдасться лишитися живим, то, як підказувала інтуїція, для Консорціуму наслідки цих подій стануть фатальними. Почнуться безкінечні розслідування й звинувачення.

«Невже все це скінчиться для мене саме так?»