Місрат стояв, занепокоєно вдивляючись у заповнену автомобілями вулицю. Сінскі простежила його погляд і побачила приземкувату будівлю з білої та червоної цегли, єдині двері якої були розчинені, а за ними виднілося щось на кшталт сходів униз. Біля дверей стояв нечисленний натовп добре вдягнених людей під парасольками, а швейцар контролював потік гостей, що спускалися донизу.

«Там що — якийсь танцювальний клуб?»

Сінскі побачила на будівлі напис золотими літерами, і їй стиснуло груди. Попри те, що клуб називався «Резервуар» і, як свідчив напис, цю будівлю було споруджено п’ятсот двадцять третього року нашої ери, вона збагнула, чому Місрат був такий стривожений.

— Осілий палац, — мовив, затинаючись, Місрат. — Схоже... тут сьогодні концерт.

Сінскі вухам своїм не повірила.

— Концерт у резервуарі?

— Усередині досить просторо, — відповів він. — І тому це приміщення часто використовують як культурний центр.

Вочевидь, Брюдеру вже набридли балачки. Протиснувшись повз авто, що заполонили вулицю Алемдар, він кинувся до споруди. Сінскі та Ленґдон із Місратом кинулися бігти слідком за ним.

Коли вони добралися до входу в приміщення резервуара, дорогу їм заступила жменька глядачів, які чекали, поки їх пропустять усередину, — троє жінок у мусульманських бурках, двійко туристів, що трималися за руки, і чоловік у смокінгу. Усі вони тіснилися на порозі, ховаючись від дощу.

Сінскі почула, як знизу линуть акорди класичної музики. «Берліоз», — здогадалася вона зі своєрідної оркестров- ки, але хоч який би то твір не звучав, тут, на вулицях Стамбула, він відчувався недоречним і чужим.

Коли вони наблизилися до дверей, Сінскі відчула, як знизу, із глибини підземної печери, війнуло тепле повітря. Вітер виніс на поверхню не лише звуки скрипок, а й безпомилково впізнавані запахи вологи та великого скупчення людей.

. Він також доніс до Сінскі лиховісне передчуття.

Коли зі сходового колодязя вигулькнула, весело теревенячи, група туристів, швейцар запустив усередину нову.

Брюдер хотів був увійти, але швейцар зупинив його приязним жестом.

— Одну хвилину, пане. Резервуар заповнений до краю. Доведеться почекати десь хвилину, допоки хтось не вийде. Дякую.

Брюдер намірився пройти до резервуара, застосувавши силу, але Сінскі поклала йому на плече руку й відвела вбік.

— Стривайте, — наказала вона. — Ваша група вже на підході, а ви не зможете обшукати цю будівлю самі. — І вона показала на дошку, прикріплену до стіни біля дверей. — Вона величезна.

— Інформаційна дошка містила опис підземного приміщення завбільшки із собор: воно було завдовжки майже як два футбольні поля й мало стелю площею понад сто тисяч квадратних футів, яку підтримував ліс із 336 мармурових колон. Погляньте сюди, — озвався Ленґдон, стоячи за кілька ярдів від них. — Ви не повірите.

Сінскі обернулася, і Ленґдон кивнув на концертну афішу, що висіла на стіні.

Господи милосердний.

Директорка правильно визначила стиль музики як романтизм, але твір, що наразі виконувався, написав не Бер- ліоз. Його автором був інший композитор-романтик — Фе- ренц Ліст.

Цієї ночі Стамбульський державний симфонічний оркестр виконував одну з найвідоміших композицій Ферен- ца Ліста — симфонію «Данте», на яку творця надихнули сходження Данте до пекла та повернення з нього.

— Її виконуватимуть тут тиждень, — зауважив Ленґдон, роздивляючись дрібний шрифт на афіші. — Безкоштовний концерт. Оплачений анонімним меценатом.

Сінскі неважко було здогадатися, як звали того анонімного мецената. Схильність Бертрана Цобріста до театральних ефектів виявилася ще й стратегією з холодним розрахунком. Оцей тиждень безкоштовних концертів мав привабити до резервуара тисячі туристів, які наб’ються туди, мов оселедці в діжку. Там вони вдихнуть отруєного повітря, а потім роз’їдуться по своїх домівках як у Туреччині, так і за кордоном.

— Пане, — звернувся швейцар до Брюдера. — Маємо внизу два вільні місця.

Брюдер повернувся до Сінскі.

— Покличте місцеву владу. Що б ми там внизу не знайшли, нам знадобиться допомога. Коли прибуде моя група, накажіть їм зв’язатися зі мною по радіо за новими вказівками. А я тим часом спущуся вниз і спробую прикинути, де Цобріст міг причепити оту штуку.

— Без респіратора? — спитала його Сінскі. — Ми ж не знаємо напевне, що той мішок іще цілий.

Брюдер нахмурився й підставив руку під потік теплого повітря, що линув із підземелля.

— Мені не хочеться це казати, але якщо ця зараза вже вивільнилася з мішка, то, скоріш за все, інфікувала кожного мешканця цього міста.

Сінскі думала про те саме, але не хотіла казати вголос перед Ленґдоном та Місратом.

— До того ж, — додав Брюдер, — я вже мав змогу бачити, як поводиться натовп, коли з’являється моя група в біо- захисних костюмах. Усі очманіло кинуться навтьоки, і зчиниться величезна паніка.

Сінскі визнала за краще погодитися з Брюдером; зрештою він був досвідченим фахівцем і йому не раз доводилося бувати в подібних ситуаціях.