— Так, так!

Мене звуть Елізабет Сінскі, — сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. — А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.

— Та нема за що! — кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. — Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура «Християнські символи в мусульманському світі» є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.

«Та невже? — подумав Ленґдон. — Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують».

— Прошу, ходімо, — сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.

Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.

Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.

— Саг олун\— Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма «дякую».

Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.

Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії — вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.

«Духовний рів із водою»— так називав притвори Ленґдон.

Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.

«Внутрішній притвор», — здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.

Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.

Місрат підійшов до найбільших дверей — колосального, вкритого бронзою порталу.

— Це імперська брама, — прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. — У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.

Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.

— Перш, ніж ми увійдемо, — прошепотів він, — чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?

Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.

— Так, — сказав Ленґдон. — Тут усього дивитися — не передивитися, але, якщо можна, ми хотіли б розпочати з гробниці Енріко Дандоло.

Місрат схилив голову набік так, наче недочув чи хибно зрозумів.

— Перепрошую? Ви хочете подивитися... гробницю Енріко Дандоло?

— Саме так.

Місрат похнюпився.

— Але ж, пане... Гробниця Дандоло — вона дуже проста. На ній зовсім немає символів. Це не найкраще з того, що ми можемо вам запропонувати.

— Розумію, — ввічливо мовив Ленґдон. — Проте ми були б вам дуже вдячні, якби ви повели нас саме до тієї гробниці.

Місрат довго мовчки дивився на Ленґдона, а потім його погляд поволі перебрався на мозаїку над дверима, якою щойно милувався професор. То була мозаїка дев’ятого сторіччя «Спас Вседержитель» — знамените зображення Христа, де він лівою рукою тримає Новий Заповіт, а правою благословляє.

А потім, наче у голові їхнього гіда зненацька розвиднілося, куточки губ Місрата вигнулися в усмішку розуміння і він похитав пальцем.

— Який розумник! Який великий розумник!

Ленґдон ошелешено витріщився на нього.

— Перепрошую?

— Не турбуйтеся, професоре, — змовницьки прошепотів Місрат. — Я нікому не скажу, чому ви насправдісюди приїхали.

Сінскі та Брюдер здивовано зиркнули на Ленґдона.

Професор тільки плечима знизав, а Місрат, доклавши чималеньких зусиль, уже відчиняв двері, щоб провести гостей усередину.

РОЗДІЛ 88

Дехто називав цю будівлю Восьмим чудом світу, і тепер Ленґдон, стоячи в ній, не мав ані найменшого бажання спростовувати це твердження.