— Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.

— Він побачив свою ціль.

— Гробницю Дандоло.

— Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, — прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.

— Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбува- ний напис.

HENRICUS DANDOLO

Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.

А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.

Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.

Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.

Господи милосердний.

Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».

Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.

— Я чую її, — прошепотів він. — Чую дзюрчання води.

Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.

Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»

Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напів- затопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні... десь попід ними.

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.

— Місрате, — почав Ленґдон. — Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.

Місрат через силу кивнув.

— Гаразд.

— Тут, на гробниці Дандоло, можна чути, як під каменем кудись тече струмок. Нам треба знати, куди саметече ця вода.

Місрат похитав головою.

— Не розумію. Звуки води можна почути під долівкою в будь-якому місці Айя-Софії.

Усі аж заціпеніли.

— Так, — продовжив Місрат. — Особливо коли йде дощ. Айя-Софія має дах площею приблизно сто тисяч квадратних футів, які треба осушувати, і цей процес часто розтягується на кілька днів. Зазвичай не встигне скінчитися дренаж, як починається новий дощ. Тому звуки води є тут вельми звичним явищем. Можливо, вам відомо, що Айя- Софія стоїть на великих порожнинах, заповнених водою. Нещодавно навіть фільм документальний зняли, в якому...

— Так, так, — сказав Ленґдон, — але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?

— Звісно, що відомо, — відповів Місрат. — Вона тече туди, куди стікає вся вода з Айя-Софії, — до міського резервуара.

— Ні, — заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. — Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.

— Так, — сказав Місрат. — Ото і є міський резервуар — велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомшлива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але...

— Де він?! — суворо спитав Брюдер, і його голос відлу- нив у безлюдному залі.

— Резервуар? — перелякано спитав Місрат. — За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. — І він махнув рукою, показуючи назовні. — Він називається Єребатан-сараї.

— Сараї? — задумливо спитав Ленґдон. «Це як Топкапи- сараї?» Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-сараї повсякчас траплялися їм на очі. — Але... а чи не означає «сараї» палац?