– Не зважайте на цих тварюк, – підкидаючи в багаття сухі колючі батоги ожини, намагався заспокоїти мандрівників караванний ватажок. – Порепетують і вгамуються, шкоди вони не завдадуть. А завтра ми вже будемо біля мурів Дорілеї, там узагалі нічого боятися.

– Чи давно ви водите каравани? – поцікавився чоловік, обличчя якого приховувала темрява.

– Важко згадати. Ще мій батько супроводжував на цьому шляху купців і хрестоносців, а я продовжив його справу.

– І багато проходило тут невірних, які воюють із послідовниками Пророка? – чоловік говорив грецькою, але в голосі чітко лунали гортанні арабські нотки. – Хоча нема чого запитувати, бо скоро цьому настане край: султан Саладін, з волі Аллаха, відвоював наші споконвічні землі назавжди!

Стало зрозуміло, що це каже купець із Магриба. Лицарів-тамплієрів поруч не було, тож він почувався впевнено, усвідомлюючи, що навіть ромеї не наважаться дорікнути йому за надмірне зухвальство.

Проте йому заперечили:

– Шановний Ваїзе, чому ви надумали, що землі Палестини завжди належали мусульманам?

Мартін із подивом упізнав голос леді Джоанни. А згодом у спалаху полум’я ще й роздивився її обличчя: молода жінка разом зі своєю камеристкою Ґодіт сиділа на звалених на землю тюках, загорнувшись, немов у плащ, у шмат світлої овчини.

Магрибинець глянув на неї косо. Протягом усього шляху він приязно ставився до цієї красивої і знатної дами, але її останні слова йому не сподобалися. Купець мовчав, він обмірковував, чи сказати те, що в нього на думці, чи просто промовчати. Однак несподівано втрутився грецький священик:

– Але ж ця пані правду каже, шановний Ваїзе! Землі в Леванті, які захопив султан, не завжди належали мусульманам. Більше того: свого часу ці землі були колискою християнства, і навіть у Магрибі, де ви народилися, а також в Єгипті та Сирії, люди славили Христа. Там зводили монастирі й пречудові храми, віра була міцна, і всі шанували Писання. Однак цьому судилося бути знищеним, щойно з аравійських пустель із Кораном в одній руці та шаблею в іншій з’явилися войовничі послідовники Мухамеда. Згасли світочі християнства на Сході. І війни, які там нині точаться, покликані зупинити натиск ісламу й поновити колишню могутність християнського світу.

Вислухавши слова священика, Мартін зауважив:

– Ви вчена людина, святий отче! То скажіть, чому греки не визнають влади Папи, хоча, схоже, згодні, що війни, які провадять на Сході мої одновірці, справедливі?

Священник уникнув відповіді, перезирнувшись із монахами-ромеями в темних каптурах, що вони сиділи неподалік. І до розмови негайно приєналася Джоанна:

– Гідні довіри вчені мужі стверджують, що за давніх часів, коли Святу землю вперше захопили сарацини, вони не перешкоджали християнам шанувати їхні святині. Вони називали християн «людьми книги» і не забороняли богомольцям ходити на прощу. Але віра послідовників Пророка, що вимагала повсюдного поширення ісламу, призвела до того, що прочан почали вбивати й грабувати. Шановний Ваїз, мабуть, чув про злочини халіфа Аль-Хакіма, [70] який не залишив у Палестині та Сирії жодної церкви чи монастиря і вщент зруйнував священний для всіх християн храм Гробу Господнього!

– Халіф Аль-Хакім був божевільний, це всі знають, – поміркувавши, погодився магрибинець. – Але після його смерті переслідування припинилися.

– Хіба перестали вбивати прочан? Хіба припинилися напади на християнські землі? Святий отче! – звернулася Джоанна до ромейського священика. – Можете нагадати шановному Ваїзу, скільки міст утратила Ромейська держава відтоді, як на її кордонах з’явилися сельджуки?

Священик лише скрушно похитав головою.

Про нашестя мусульман, що їх одне за одним доводилося відбивати Ромейській державі, знав весь західний світ. Саме ця війна, якій не було кінця-краю, змусила імператорів ромеїв звернутися за допомогою до Святого Престолу й християнських правителів. Але й це не примирило західну та східну церкви, і священик не захотів підтримати запальну молоду даму в суперечці з мусульманином.

Леді Джоанна не здавалася:

– Хто наважиться заперечити, що хрестові походи почалися тільки після того, як Петро Пустельник сповістив Європу про звірячі побиття християнських прочан? Хіба до того християни воювали з мусульманами? Ні! Вони жили в мирі, попри те, що араби вже навернули в мусульманство чимало держав. Цим злочинам слід було покласти край! Тому війни хрестоносців – це священні війни…

«Істинна сестра й спільниця Вільяма де Шампера! – мимоволі подумав Мартін. – Невипадково маршала вважають непримиренним». Але він уже бачив, що обличчя прихильників учення Мухамеда, які сиділи біля багаття, палають від гніву, і вирішив утрутитися:

– Проте все це не виправдовує тієї різанини, що її, захопивши Єрусалим, улаштували мої одновірці.

Люди в чалмах закивали, погоджуючись з його словами, і гортанними голосами почали говорити, як хрестоносці палили, грабували та вбивали всіх поспіль, а коли втомлювалися різати, здійснювали богослужіння.

Та леді Джоанна була невблаганна:

– Дивно чути таке від вас, лицаря ордену Святого Івана! Ви, без сумніву, бачили могили хрестоносців при дорозі. Тяжкий шлях, жорстокі битви, поразки, перемоги… Їх вела віра! Вони зазнавали втрат, проливали кров, гинули, але ті, хто вижив, продовжував священну справу. Війна – всюди війна. Що їм дорікати, коли хрестоносці, здолавши невимовно тяжкий шлях, прийшли під мури Священного міста, а язичники, бачачи, як ослабло їхнє військо, почали знущатися з паладинів і руйнувати на їхній очах християнські святині? Хіба могла не зануртувати в їхніх жилах кров? Але й тоді вони не пішли в наступ, а тричі, молячись Господу, обійшли стіни Єрусалима під звуки сурм і презирливий регіт невірних… Бачить Бог, я теж не виправдовую винищення мирних мешканців і захоплююсь вчинком мужнього Готфріда Бульонського, [71] який наказав припинити неподобство у Священному місті. І хочу нагадати, що жорстокість, до якої вдавалися хрестоносці в Єрусалимі, потім не повторилася в жодному із захоплених сирійських міст. Праведний гнів угамувався – і ці люди взялися створювати християнську державу у Святій землі, і знову до святинь віри почали стікатися прочани з найвіддаленіших країв…

Несподівано один із мусульман рвучко вигукнув ламаною франкською:

– Усі знають, що ваші правителі привели із собою не воїнів, а голодранців, спраглих не віри, а чужого добра! Їхні думки були тільки про золото, а не про заповіді пророка Іси! [72]

Мовець тіпався від люті й обурення. Мартін подумав, що леді Джоанні слід було б якнайшвидше звідси забратися, та вона, безстрашно сяючи очима й стиснувши кулачки, продовжила палку промову:

– Ви, послідовники Магомета, переконані, що одні володієте скарбом істинної віри, натомість решта – грабіжники та вбивці. Справді, на заклик Папи Римського відгукнулися різні люди і серед них опинилося багато злиденних. Але більшість аж ніяк не були дурнями й знали, що вимагатиме від них такий тривалий шлях. Зброя, коні, обладунки – усе дорого коштує. Однак навіть найбідніші християнські лицарі залишали останній клаптик землі задля того, щоб побитися за святині й урятувати свої душі. Так і тепер: король Річард не кинувся стрімголов до Палестини, а ґрунтовно готується боротися за…