Він на мить замислився, відщипуючи крихти від згорнутого в рурочку тонкого коржа й кидаючи їх у чашу джерела, де кружляли маленькі рибинки.

– Я не так добре, як батько, розуміюся на людях, мене готували для іншого – провадити торгівлю, укладати угоди, керувати крамницями та майстернями. Проте я знаю, хто такий Вільям де Шампер. Це непримиренний фанатик, одержимий шаленою гординею. Тому, здається мені, шукати підтримки в такої людини, а тим паче примушувати його до цього – занадто великий ризик.

Мартін не відповів. Узявши маленький бурдюк, він вийняв корок і зробив кілька ковтків. Тутешнє вино було темно-червоне, як кров, трохи терпке й тхнуло смолою.

Лицар простягнув бурдюк Йосипові, але той, немов і не помітив, казав далі:

– Хтозна, як вестиметься тобі в Акрі. У Кілікії, у місті Сіс, на мене чекає наречена – лагідна на вдачу Наомі, донька Біньяміна. Та відразу після весілля я збираюся вирушити в Антіохію. Я люблю тітоньку Сару і своїх кузенів, хвилююсь за них, але знаю, що вивезти їх із фортеці буде непросто. Тому в разі, коли тобі знадобиться допомога, я хочу бути якщо не поряд, то, принаймні, неподалік. Хто ж тобі допоможе, як не я?

Мартін відвернувся, щоб Йосип не помітив у нього на очах непрошених сліз. Але той усе зрозумів.

– Не соромся мене, друже. Ця твоя потайливість… Я знаю, коли ти став такий, як зараз: коли повернувся від асасинів. Але до того ми разом ганяли голубів, годували безпритульних собак і лазили в сусідський садок по недоспілий інжир.

– Пам’ятаю, ти впав із паркану, звихнув щиколотку і мені довелося тягнути тебе додому на плечах, – усміхнувся Мартін. – Але, щоб мене не покарали, ти й словом не обмовився, що це я вмовив одного чемного єврейського хлопчика порушити восьму заповідь і залізти в чужий садок.

– Хіба тебе колись карали? – здивувався Йосип.

Мартін знову ковтнув вина, спостерігаючи, як у чаші джерела ворушаться сріблясті струмені крижаної води.

– У будинку Ашера бен Соломона? Ніколи. Швидше пестили. І даремно. Живучи в мирі, любові та спокої, мені страшенно важко вдалося звикнути до того, що на мене чекало в Масіафі – твердині асасинів.

– Тебе били? – тихо запитав Йосип.

Лицар ліг на траву, заклавши за голову дужі руки. Бездонне квітневе небо сяяло, у високості ширяли орли, з пасовищ долинало мекання ягнят.

Він мовчав, адже відповідь на це запитання могла налякати Йосипа. У Масіафі йому справді було несолодко, і тоді він щиро не розумів, чому Ашер учинив з ним так немилосердно. Лише згодом той усе пояснив: єврейській общині потрібен добре вишколений воїн-захисник, кращий за найкращих, той, хто вміє діяти сам, як ціла армія. А такий вишкіл можна отримати лише в схованих від світу школах асасинів.

– Це було непросто, Йосипе, але я мав мету, – відповів-таки другові Мартін, не бажаючи затягувати мовчанку. – Мене багато чого навчили: швидко метикувати й приймати рішення, володіти будь-якою зброєю і триматися в сідлі так, немов ти з конем єдине ціле. Я вивчив географію та арифметику, мови багатьох народів – сельджуків і персів, арабів і франків, італійців і німців. Я орієнтуюсь у тонкощах звичок та вдачі людей різного віросповідання, у деталях їхніх ритуалів, і все це мені стало в пригоді.

Він знову простягнув Йосипові бурдюк, але юнак хотів не вина, а нових розповідей про життя в таємничому Масіафі. І лицареві довелося розказувати своєму допитливому другові про те, як наставники навчали його тонкої науки змішувати отрути, вмінню передбачати погоду, кидати без промаху кинджал на п’ятдесят кроків і володіти будь-яким лезом.

– Мабуть, ти мусиш дякувати своїм учителям, – зауважив був Йосип, але затнувся: Мартін спохмурнів. – Пробач мені… Я просто хотів сказати, що споглядав, як ти тренувався разом із Сабіром та Ейріком. Ти значно кращий за них.

– Ти мені лестиш, – щиро розсміявся Мартін. – Сабір та Ейрік – найкращі серед воїнів, яких я будь-коли зустрічав. Ейрік, скажімо, вміє те, що мені ніколи не давалося: він не лише здатен відбити натиск ворога, перекидаючи меч із руки в руку, а й битися одночасно двома лезами. Це рідкісна майстерність. Стосовно ж Сабіра… У нього гостре око, мов у сокола, і тонкий слух. Він завжди все помічає і робить правильні висновки. А який він лучник, я й не казатиму – те треба бачити на власні очі. Ці двоє варті всіх найманців, котрих батько відрядив із тобою в Кілікію… А я… Так, у асасинів я навчився підніматися прямовисними скелями й стінами, можу із самим лише батогом у руках обеззброїти будь-якого супротивника. Непогано володію шаблею – як тюркською, так і персидською. Та коли згодом мені довелося повчитися в християн, багато з навичок мені не знадобилися. Шабля гостра й швидка, вона рубає і, водночас, ріже, тут дуже важливо, як працює кисть руки, але цей спосіб бою виявився нікчемним, коли я вбрався в обладунки й узяв меча. Тут потрібен був зовсім інший удар – неймовірно сильний, точний, що коле й рубає. Недарма саме франкських лицарів уважають найкращими воїнами в поєдинках віч-на-віч – і я готовий це засвідчити. Майстерністю воїна я все-таки завдячую європейцям. А асасини – це не воїни. Вони діють таємно. Їхня зброя – засідка, удар із-за спини, кинджал, отрута, шовковий зашморг.

Йосип замислено потер борідку. Його густі брови насупилися.

– Так чинити – огидно! Але я знаю і те, що мій батько чимало платить цим людям, підтримує з ними зв’язок та вважає, що це необхідно й вигідно. Твоє навчання теж недешево йому коштувало.

Збираючись із думками, Мартін заплющив очі. Коли ж почав говорити, обличчя в нього було майже безжурним.

– Я вдячний Ашеру бен Соломону за те, що він, віддавши мене навчатися до асасинів, подбав, щоб із мене не зробили фанатика-фідаї, [73] який цілком кориться Старцю Гори. [74] Зі мною рідко говорили про великого імама, могутністю рівного Пророкові; коли решта учнів сиділи за Кораном, слухаючи тлумачення сур, мене або посилали на виїздку коней, або примушували видиратися на вежу, на верхівці якої лежала їжа… Чудова їжа, а ми, учні, вічно були голодні. Залізти на стіну в тисячу ліктів заввишки, щоб угризтися зубами в кусень смаженого фазана… о, це було розкішно! Я не гнівався, коли решта хлопчаків-учнів дражнилися, кажучи, що для мене ніколи не засяє світло істини. Значно гірше було, якщо мені доводилося вправлятися в метанні кинджала в живих людей… у в’язнів Масіафа. Так-так, Йосипе, я рано навчився вбивати, але тоді я над цим не замислювався. Мене хвалили за влучність, і я намагався бути кращим за найкращих. І все ж… Хоч які вправні асасини, у відкритому герці вони поступаються лише воїнам Заходу, попри те, що їх боїться вся Азія, перед ними тріпочуть еміри й султани, а багато хто сплачує данину лише за те, щоб вони дали їм спокій. Ось чому люди Старця Гори такі багаті, а золото відчиняє перед ними найнеприступніші двері.